Нічого не змінилося.
24.02.22.
Пам'ятаю в деталях досі.
Я лежав на підлозі, бо всі ліжка та дивани були заповнені гостями. Їв чіпси та в навушниках дивився якусь дорамку з довгою назвою.
І тут в кімнату заходить Єгор і каже, що почалась війна...
Моя церковна родина ще раніше готувалася до такого сценарію і вирішила евакуюватися з Києва.
Я залишився. Я працював із дітьми та підлітками, багато з яких лишалися тут і...ну не міг і їх тоді кинути. Так, це нелогічно, але я тоді відчув, що не маю на це права.
Але церкві я, чим міг, допомогав. Вантажив речі, привіз документи, взяв до себе котика (досі пам'ятаю, як він верещав у дорозі, бідолаха). Провів і дістався додому, на Троєщину.
І почалися дні порожнечі.
Що я пам'ятаю з перших днів війни? Майже все. І вже не забуду.
Черги, кілометровий натовп людей уздовж червоної гілки метро, водіїв автобусів - справжніх героїв того дня, літаки над головами, охоронців АТБ, що проганяли людей з магазину і силою не пускали всередину, темряву, тишу, ліхтарик у вікні, якихось уродів, що бахали петарди, страх і змирення.
Але головними спогадами перших днів війни для мене залишаються позитивними.
Коли увечорі 24 лютого мені подзвонила бабуся і сказала, що в неї все добре. Ніколи в житті я не був настільки радий почути її голос.
І другий яскравий і такий необхідний спалах відбувся за 2 дні. Коли 26 лютого в метро під обстрілами народилася дитина.
Не знаю чому, але жоден військовий успіх, жодне звільнене місто і жоден мертвий генерал не викликав у мене такої сильної надії та радості, як це.
Я думаю, що коли за 50 років мене спитають, яким був початок війни, то я опишу всі жахи. А потім додам: "Але навіть тоді, в метро та бомбосховищах, народжувалися діти". І тому я вірив у перемогу.
І саме цієї надії та віри, що ми - та сама квітка, що руйнує асфальт, та сама дитина, що народилася, коли навколо лютує смерть, я хочу побажати сьогодні кожному і кожній, хто це читає.
Вистоїмо. Поборемо. Розквітнемо)
