📖«Вірші з війни» Борис Гуменюк
📖 «Люди зі страху» Роман Андріяшик
📖 «Шлях невідомого» Ігор Качуровський
📖 «Поза межами болю» Осип Турянський
📖«Смерть героя» Річард Олдінґтон

📖 «Мандоліна капітана Кореллі» Луї де Берньєр
📖 «По кому подзвін» Ернест Гемінгвей
📖 «Тонка червона лінія» Джеймс Джонс
📖 «В сталевих грозах» Ернст Юнґер
📖 «Де ти був, Адаме?» Генріх Бьолль

Only the dead have seen the end of war.

Тепло в окопах зимою – це валюта. Скорше навіть не валюта, а золотий запас, що надає валюті цінності – патронам, сну, їжі. Запас, пов’язаний у всіх своїх форматах із лезами вогню, але хіба золото не вогонь? Голодний вогняний запас, його завжди недостатньо, він завжди потребує поповнення. Життя і свободу ми цінуємо більше ніж гроші, більше тепла, але поки зігріті хоч трошки, поки рахунки якщо не оплачені, то розморожені.

Все тепле маркується як своє і рідне, від газового пальника і самонагрівальних хімічних устілок, до брудної тісноти людей, що сплять покотом. Не можна зрадити теплу, як не можна зрадити повітрю. Ми приручаємо вогонь, а вогонь – нас. Він розкривається на залізному вістрі пальника небанальною метафорою квітки, він розкривається чимось дружнім та особистісним, коли ми простягаємо до нього скоцюрблені льодяні пальці. У пульсації зелених, жовтих, синіх відтінків і стінок рожевого розкривається плинність форм. Метафоричне, жіночне горіння ероса – і вогонь перепалює метафору; реальне горіння пороху в патроні – якщо трапився найстрашніший бій – стрілецький, близький; отруйний, але теплий дим окопної свічі, такий же, як і на війні 70 років тому.

Жар приходить рятівно зсередини сплеском страху й радості від близьких прильотів, і знущально від звуків, що нагадують близький приліт. Різко прошелестить птах, скрипне дерево, зашурхотить одяг і обпече зсередини, кине на бруствер чи в калюжу багна одним ривком, а потім безнадійно доведеться обтрушувати одяг, сушити його частинами над пальником, рятуючи вогнем, від вогню, для вогню.

Нехай виповідять людською мовою про лицарську діяльність нашу поля й долини, хащі та гори, мури та гарматні рури, коли ви ставали й воювали за вольності свої з мужнім і величним серцем, з рицарською відвагою проти ворогів!

Помовчімо про війну.
Беззвучно, безшумно і тихо.
Щоб подих пробуджував сплячих святих,
Заколисував гаряче лихо.
Щоб погляд випалював світлі рядки,
Які не будуть прочитані.
Я прошу — мовчіть, бо за всякі думки
Приходить відплата приречена.

Я стану
мандрівником
не гіршим
ніж Жак ів Кусто
чи
Індіана Джонс
чи той крутий чоловік
у бежевих коротких шортах
та смішній бежевій рубашці
з широким коміром
я виточу мачете
зі своїх пальців
щоб
обережно прокрадатись
тропічним лісом
твого волосся
в якому
до речі
я не проти заплутатись.
Я вступлю в ПТУ
на столяра
знайду найміцніше дерево
виточу з нього
величезний дракар
як в Флокі
син Вільгарда
щоб вирушити у сплав
зморшками
навколо твоїх очей.
Я вивчусь
у військовій академії
я буду десантником
зроблю сто стрибків
щоб кожного наступного разу
стрибати в ямочки
твоїх
щік.
Тоді
я вступлю додатково на іншу кафедру
вивчусь
на артилериста
щоб влучно
з американської гаубиці
засіювати твоє тіло
пострілами поцілунків
бабах.
Коли мені виповниться шість
я запишусь на плавання
щоранку прокидатимусь чим раніше
щоб поки мої однокласники
дивитимуться «Боба Губко»
чи «Мишенятка Лапича»
я вчитимусь плавати
щуритиму свої очі від хлору
пізніше здобуду
перший юнацький
щоб
не втонути
в озері Мічіган твоїх очей
і перепливати його брасом
щоразу
прижмурючи очі.
А поки
ти спиш поруч
Я
притискуюсь до тебе як щільніше
щоб бути
твоїм спальником
твоїм куполом
твоєю траншеея
Твоїм потягом
твоїм бронетранспортером
і шепочу на вушко:
не бійся.

«Памʼятаю, що вночі я уявляв як вранці нас зайдуть зачищати, уявляв в деталях як це може бути. Думав, що нехочеться тільки одного — помирати довго. Хочеться, щоб стрілок, який буде мене добивати, не виявився косим мудилою, а швиденько влучив мені прямо в голову, і все.

Не хотілося мучитись, або куди гірше — потрапити в полон. Про це ми домовились одразу — ніяких здач, всі тут і ляжемо.

Думав, чи боляче це, коли влучає куля: в плече, в плиту, в ногу. Уявляв різного характеру поранення і як воно б боліло. Гарним варіантом мені здалось, якби я пригнув на гранату, яку закотили б нам росіяни під час зачистки. І швидка смерть, і пацанам корисно».

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.

На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону — усе пройди і винести зумій.

Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

У кінцевих своїх словах він сказав:

— Вірю, що збережете вояцьку дисципліну та із зброєю в руках повернемось на свою Українську землю...

Гучне «Слава Україні!», що луною відбилося в поблизь-кому лісі, йшло справді з наших сердець. Ми вірили, вірили, що, може, цим разом вдасться вибороти незалежність своїй країні. Зрештою, там, на рідних землях, — наша Повстанська армія, а кінець війни ще не перерішував нашої програної.

Це не був пафос. Узагалі пафос звучить фальшиво в нормальних обставинах. Однак там пафос був інший, природний, що виникав якось сам із себе. Був і в смерті тих людеи, що гинули в чужому однострої на чужій землі, був він і в воєнному спустошенні кругом, кудою проходили ці люди, був і в словах генерала Шандрука. Для мене ця подія була чи не найбільш радісною за час мого довгорічного воякування. Врешті я став вояком української армії.

Врешті з гордістю зможу носити свою національну емблему та, коли й не пощастить, легше буде вмирати.

Проте найкраще — це говорити про життя Вʼячеслава Чорновола. Метою нашого фільму було показати життєвий шлях цього політика.

Знову Біблія літа розкрила
Сторінки заколосених піль.
Легкий вітер напружує крила
Гнати леготом золото хвиль.

Все забув: мої смутки і скрути,
Мої грішні, бездушні слова,—
Тут, на царині, Книгою Рути
Розгортаються справжні жнива.

Про святий пророкуючий голос,
Про Месію над морем пшениць,
Тут дзвенить обітницею колос,
Під косою схиляючись ниць.

Можна смерть лише смертю здолати,
Тільки в цім таємниця буття.
І зерно мусить вмерти, щоб дати
В життєдавчому житі — Життя.

Сонця співом дзвенять гострі коси,
Сонця спів в стиглим золоті нив,
І шумлять під косою покоси,
І в'язальниць доноситься спів.

Це фальшивої волі мораль,
Честь лукава, сповита в брехню,
Та прийде знахабнілий москаль І до нас, як зруйнує Чечню.

Прометею, кривава красо,
Ти й з Парижа підмоги не жди!
Може, тільки хлопчина з УНСО
Принесе тобі в жмені води.

«…Зв'язані разом непоправною долею, зведені до одного рівня, захоплені проти власної волі величезною пригодою, ми все більше уподібнюємося один до одного. Жахлива тіснота спільного життя стискає нас, пригнічує і стирає наші особливості. Це своєрідна смертельна зараза. Солдати робляться схожими один з іншим, і щоб помітити це навіть не потрібна дистанція: на відстані ми тільки пилинки, що носяться по рівнині».

«…attachés ensemble par un destin irrémédiable, emportés malgré nous sur le même rang, par l’immense aventure, on est bien forcé, avec les semaines et les nuits, d’aller se ressemblant. L’étroitesse terrible de la vie commune nous serre, nous adapte, nous efface les uns dans les autres. C’est une espèce de contagion fatale. Si bien qu’un soldat apparaît pareil à un autre sans qu’il soit nécessaire, pour voir cette similitude, de les regarder de loin, aux distances où nous ne sommes que des grains de la poussière qui roule dans la plaine».