Книжки в окопі
Мій приватний блог, про книжки, які читаю на фронті
Рэйтынг TGlist
0
0
ТыпПублічны
Вертыфікацыя
Не вертыфікаваныНадзейнасць
Не надзейныРазмяшчэнне
МоваІншая
Дата стварэння каналаВер 19, 2023
Дадана ў TGlist
Бер 25, 2025Прыкрепленая група
Падпісчыкаў
50
24 гадз.
12.3%Тыдзень
613.6%Месяц
1961.3%
Індэкс цытавання
0
Згадкі0Рэпостаў на каналах0Згадкі на каналах0
Сярэдняе ахоп 1 паста
17
12 гадз.170%24 гадз.170%48 гадз.370%
Узаемадзеянне (ER)
23.53%
Рэпостаў1Каментары0Рэакцыі3
Узаемадзеянне па ахопу (ERR)
0%
24 гадз.0%Тыдзень
0.9%Месяц0%
Ахоп 1 рэкламнага паста
0
1 гадз.00%1 – 4 гадз.00%4 - 24 гадз.00%
Усяго пастоў за 24 гадзіны
0
Дынаміка
-
Апошнія публікацыі ў групе "Книжки в окопі"
14.04.202519:34
Контурні карти пам’яті. Путівник місцями нашої спадщини, яку руйнує Росія
Хочу почати цими словами Олени Стяжкіної свій відгук про книжку. Це збірка есеїв про ті наші культурні місця, котрі п*дари знищили, спалили, або пограбували.
Тут Часів Яр і Буча, Миколаїв і Глухів, Чернігів і Маріуполь, Сковородинівка та Херсон. Музеї, школи, цвинтарі, картини, експонати, життя. Усе те, що вони знищили, усе те, чого вже не повернеш, хоча часами вселяють надію розповіді про відбудову та відновлення. Все-таки ми дуже міцні і стійкі, як мурахи. Ми багато можемо відновити й відбудувати, але, на жаль, людські життя – ні…
Книжка дуже щемка. Читаєш і уявляєш ті місця, де ще не був, а також згадуєш ті, у котрих був особисто. Ось, для прикладу музей у Чернігові, більше відомий як «будинок Тарновського»:
Про щось вже чув і навіть писав, про щось дізнаєшся вперше. От як вишивані рушники та серветки від українських жінок-політв’язнів. Ми колись із друзями робили виставки таких експонатів у Львові та Тернополі, а виявляється, що до війни у Донецьку була велика їх колекція. Цікаво, чи вціліла і чи переживе окупацію?
Іноді читаєш і розумієш, що багато і ми недопрацьовували і недопрацьовуємо. Євгенія Подобна написала дуже сильну історію про мисткиню, членкиню Клубу Творчої Молоді, жительку Бучі – Любов Панченко. Так ось, пані Любов свого віку доживала у Бучі і пережила навіть окупацію, але померла наприкінці квітня 2022 року.
Загугліть і подивіться на її роботи. Подобна пише, що вже після смерті в інтернеті можна було знайти і придбати сукню із принтами картин Панченко за 16 тис. грн. Але свого віку мисткиня доживала дуже і дуже скромно, для неї це були космічні суми. Довший час вона збирала дощову воду на чай, допоки дисидент і друг Микола Плахотнюк не вибив те, щоб для неї викопали колодязь.
Сильна книжка. Думаєш собі, що краще, щоб такі книжки не з’являлися і уся наша спадщина була вцілілою. Але добре, що ця книжка є.
Завершу ще одними словами про Глухів:
«Насип кургану нашого болю – найвища точка у світі».
Хочу почати цими словами Олени Стяжкіної свій відгук про книжку. Це збірка есеїв про ті наші культурні місця, котрі п*дари знищили, спалили, або пограбували.
Тут Часів Яр і Буча, Миколаїв і Глухів, Чернігів і Маріуполь, Сковородинівка та Херсон. Музеї, школи, цвинтарі, картини, експонати, життя. Усе те, що вони знищили, усе те, чого вже не повернеш, хоча часами вселяють надію розповіді про відбудову та відновлення. Все-таки ми дуже міцні і стійкі, як мурахи. Ми багато можемо відновити й відбудувати, але, на жаль, людські життя – ні…
Книжка дуже щемка. Читаєш і уявляєш ті місця, де ще не був, а також згадуєш ті, у котрих був особисто. Ось, для прикладу музей у Чернігові, більше відомий як «будинок Тарновського»:
«Навіть занехаяний у ті пограничні роки між кінцем совка і початком Незалежності, він творив ілюзію присутності в одному з тих далеких-далеких європейських містечок, де гуляють туристи, де влаштовують різдвяні ярмарки, де безпечно і де завжди є світло, де миготять вуличні гірлянди і нікому не болить безгрошів’я, темрява і невлаштованість післярадянського життя».
Про щось вже чув і навіть писав, про щось дізнаєшся вперше. От як вишивані рушники та серветки від українських жінок-політв’язнів. Ми колись із друзями робили виставки таких експонатів у Львові та Тернополі, а виявляється, що до війни у Донецьку була велика їх колекція. Цікаво, чи вціліла і чи переживе окупацію?
Іноді читаєш і розумієш, що багато і ми недопрацьовували і недопрацьовуємо. Євгенія Подобна написала дуже сильну історію про мисткиню, членкиню Клубу Творчої Молоді, жительку Бучі – Любов Панченко. Так ось, пані Любов свого віку доживала у Бучі і пережила навіть окупацію, але померла наприкінці квітня 2022 року.
Загугліть і подивіться на її роботи. Подобна пише, що вже після смерті в інтернеті можна було знайти і придбати сукню із принтами картин Панченко за 16 тис. грн. Але свого віку мисткиня доживала дуже і дуже скромно, для неї це були космічні суми. Довший час вона збирала дощову воду на чай, допоки дисидент і друг Микола Плахотнюк не вибив те, щоб для неї викопали колодязь.
Сильна книжка. Думаєш собі, що краще, щоб такі книжки не з’являлися і уся наша спадщина була вцілілою. Але добре, що ця книжка є.
Завершу ще одними словами про Глухів:
«Дивлюсь на Миколаївську церкву і мрію, що вона стане українською, тут анулюють анафему Мазепі, імперський період у понад тисячолітній історії Глухова закінчиться назавжди, а єврейський будуть досліджувати. Та зараз головне – не програти і розірвати коло імперської історії. Не люблю патосу, але як без нього у розпал борні?»
14.04.202519:34
03.04.202518:07
Роже Ван де Вельде. Тріскучі голови
Захотів прочитати цю книжку, як тільки побачив анонс у видавництві. Чому? А от не знаю, завжди цікаво; «Політ над гніздом зозулі», «Острів проклятих». А тут побачив, що це оповідання журналіста, котрий понад 9 років відбув у психіатричній клініці і описав це. О, це моє, це мені треба почитати))).
Отже, з анотації, «Тріскучі голови» - художній репортаж бельгійського журналіста із місця, де він не хотів опинитися. Переживши кілька складних операцій, Роже почав вживати знеболювальний препарат Palfium, синтетичний опіоїд, і невдовзі став від нього залежним. У 1961 році журналіста заарештували за водіння в нетверезому стані і виявили при ньому безліч підроблених рецептів. Наступні дев’ять років більшість часу він провів у пенітенціарних психіатричних установах.
Книжка складається із 20 оповідань, кожне з яких описує окремо взятого співмешканця Роже по клініці. Одного разу – це інвалід Першої світової, іншого маркіз-мільйонер, котрий усім виписує чеки та захмарні суми, ще у іншому оповіданні єврей, котрий безперестанку молиться біля білої стіни клініки, ніби біля Стіни Плачу та інші герої.
Герої по-різному потрапляли до клініки. Автор пише, що у самому закладі усі знали, хто за що потрапив, але публічно цього не обговорювалось і нікого не засуджували між собою. Ось як він описує одного художника, котрого у певний момент все дістало:
Часами тут дуже багато іронії, часами багато смутку, що зрештою мало б сприйматися як належне для відповідного закладу. Один старий, що провів у клініці понад 10 років просив свою дочку дати йому випити чарку перед смертю, однак медсестра заборонила. Бо ніби б сталося непоправне, якби старий Лівінус помер на тиждень швидше…
Книжка мені сподобалося. Вона читається дуже легко, автор справді вміє розповідати історії та прописувати персонажів. Тут багато і смішного, і філософського. Чи потрібно це Вам? Самі вирішуйте
Цитати:
Хоч я й курю тільки з фільтром, але цитата цікава:
Про часами недолугі надписи у вигляді тату:
Захотів прочитати цю книжку, як тільки побачив анонс у видавництві. Чому? А от не знаю, завжди цікаво; «Політ над гніздом зозулі», «Острів проклятих». А тут побачив, що це оповідання журналіста, котрий понад 9 років відбув у психіатричній клініці і описав це. О, це моє, це мені треба почитати))).
Отже, з анотації, «Тріскучі голови» - художній репортаж бельгійського журналіста із місця, де він не хотів опинитися. Переживши кілька складних операцій, Роже почав вживати знеболювальний препарат Palfium, синтетичний опіоїд, і невдовзі став від нього залежним. У 1961 році журналіста заарештували за водіння в нетверезому стані і виявили при ньому безліч підроблених рецептів. Наступні дев’ять років більшість часу він провів у пенітенціарних психіатричних установах.
Книжка складається із 20 оповідань, кожне з яких описує окремо взятого співмешканця Роже по клініці. Одного разу – це інвалід Першої світової, іншого маркіз-мільйонер, котрий усім виписує чеки та захмарні суми, ще у іншому оповіданні єврей, котрий безперестанку молиться біля білої стіни клініки, ніби біля Стіни Плачу та інші герої.
Герої по-різному потрапляли до клініки. Автор пише, що у самому закладі усі знали, хто за що потрапив, але публічно цього не обговорювалось і нікого не засуджували між собою. Ось як він описує одного художника, котрого у певний момент все дістало:
«Тоді він ножем порізав на смуги всі полотна у своєму ательє, витяг скриньку з грошима з одежної шафи, залишив дружину лементувати і подався по борделях.
Менш ніж за тиждень він згайнував понад сто тисяч бельгійських франків. Ще з тиждень він протинявся по найвульгарніших закладах у районі порту і був доставлений до міської лікарні у білій гарячці, з тремором в усіх кінцівках і без шеляга за душею».
Часами тут дуже багато іронії, часами багато смутку, що зрештою мало б сприйматися як належне для відповідного закладу. Один старий, що провів у клініці понад 10 років просив свою дочку дати йому випити чарку перед смертю, однак медсестра заборонила. Бо ніби б сталося непоправне, якби старий Лівінус помер на тиждень швидше…
Книжка мені сподобалося. Вона читається дуже легко, автор справді вміє розповідати історії та прописувати персонажів. Тут багато і смішного, і філософського. Чи потрібно це Вам? Самі вирішуйте
Цитати:
Хоч я й курю тільки з фільтром, але цитата цікава:
«цигарка з фільтром мені завжди смакує як сіно з парфумами»
«Книга не дуже мене цікавила, але після деякого тренування людині вдається байдуже читати будь-що, щоб забути про оточення, в якому вона перебуває»;
Про часами недолугі надписи у вигляді тату:
«В абсурдній гонитві за провокацією деякі іпохондрики просять вирізати на своїй терплячій шкірі найбезглуздіші нісенітниці»
03.04.202518:07
30.03.202520:51
Така ж історія із певними видознімами повториться в Ірландії наприкінці 1970-их, коли певна частина ірландських підпільників, протестуючи проти того, що з них зняли статус військовополонених оголосить “Dirty protest”. Вони також будуть голодувати, не будуть бритися і стригтися та будуть лише нижній білизні і коциках, не приймаючи в’язничного одягу.
Частина поляків тоді, а частина й зараз називають ОУН терористичною організацією. Як і тоді, так і зараз знаходять мудрі люди котрі це відкидають. У книжці подано багато цитат і відголосків, що націоналісти надихалися саме польською боротьбою проти російської окупації. І тут немає нічого дивного.
Ось, для прикладу, Мирослав Січинський, котрий застрілив намісника Галичини, поляка Потоцького заявляв:
Або ж слова іншого націоналіста, на черговому із сотень, судовому процесі:
Дуже мені сподобались слова одного із адвокатів націоналістів – Мар’яна Глушевича. Хоча він й був москвофілом, та захищав хлопців добре, а перед своєю смертю радився із колегою адвокатом Шухевичем:
Те, що я тут коротко згадав, то певно лише 20-а, чи 30-а частина з того, що є у книжці. Це така собі енциклопедія української боротьби першої половини ХХ століття на Заході нашої держави. Але написано це максимально цікаво, просто і дуже, дуже добре. Наполегливо рекомендую!
Частина поляків тоді, а частина й зараз називають ОУН терористичною організацією. Як і тоді, так і зараз знаходять мудрі люди котрі це відкидають. У книжці подано багато цитат і відголосків, що націоналісти надихалися саме польською боротьбою проти російської окупації. І тут немає нічого дивного.
Ось, для прикладу, Мирослав Січинський, котрий застрілив намісника Галичини, поляка Потоцького заявляв:
«Знаючи добре польську літературу, я бачив, що там величається того, хто вб’є ворога свого народу. Їх вправді вішають, але ніхто в суспільности не вважає їх злочинцями».
Або ж слова іншого націоналіста, на черговому із сотень, судовому процесі:
«В очах пана прокурора – я бандит. Але для всіх людей, що розуміють, що таке воля, свобода і незалежність народу і як поодинокі члени того народу хочуть її здобути – я не бандит.
Коли в ґімназії я завдячував дуже багато вашим поетам від Міцкевіча, до Сєрошевського, то в довгому часі сидження в таборах і на еміґрації я читав, переймався і здобував собі основи для кращої будучини моєї нації на творах і споминах ваших великих революціонерів від Окшеї, Мірецького, Барона аж до живучих ще сьогодні теперішнього маршалка Йосифа Пілсудского, його жінки, колишнього президента Войцєховського (Едмунд), Медарда Довнаровіча та всіх тих, що сьогодні стоять на чолі польської держави.
Їм завдячую, що в страшних часах психічного занепаду в таборі і на еміґрації, коли я бачив руїну моєї держави, я не попав у розпуку, і я, малий чоловік, пішов слідами тих великих революціонерів і будівничих Польщі».
Дуже мені сподобались слова одного із адвокатів націоналістів – Мар’яна Глушевича. Хоча він й був москвофілом, та захищав хлопців добре, а перед своєю смертю радився із колегою адвокатом Шухевичем:
«- Знаєте, старий, я прийшов до вас порадитися. Я хворий, вже довго жити не буду, мушу вмерти. Мені все одно, чи вмру я на ліжку, чи на шибениці. Хотів би я по собі лишити якусь пам’ятку. Наші хлопчиська так мені подобалися, так мені заімпонували, що я рішився піти їх слідами. Що ви скажете на те, як я пішов би і застрілив львівського воєводу?»
Те, що я тут коротко згадав, то певно лише 20-а, чи 30-а частина з того, що є у книжці. Це така собі енциклопедія української боротьби першої половини ХХ століття на Заході нашої держави. Але написано це максимально цікаво, просто і дуже, дуже добре. Наполегливо рекомендую!
30.03.202520:51
Святослав Липовецький. Вбити міністра та інші пригоди українських націоналістів
Якщо говорити у вужчому сенсі, то це історія про те, як українські націоналісти у червні 1934 року кропнули у центрі Варшави міністра внутрішніх справ – Броніслава Пєрацького. Це відома історія для тих, хто цікавиться темою українського визвольного руху, однак тут автор подав дуже багато цікавих деталей та зібрав розхристані по різних книжках і статтях подробиці того замаху.
На сторінка ви прослідкуєте усю службову кар’єру Пєрацького. Від польських легіонів у Великій війні та особистій участі у боях за Львів проти українців у 1918-му, до його останніх днів та навіть хвилин. З іншого боку ви побуваєте у краківській лабораторії ОУН, де робили бомбу для міністра, пройдете усіма готелями, квартирами та вулицями Кракова, Львова, Цешина, Данціга та Варшави разом із підпільниками дотримуючись правил конспірації.
У ширшому сенсі – це книжка не лише про Пєрацького, а й про усю боротьбу українців із польською та частково совєтською окупаційними владами впродовж першої половини ХХ століття. Як свого часу написалося покійному Юрку Руфу – «Стара школа українського резистансу».
Тут увесь шлях – від Мирослава Січинського та його замаху на Потоцького до спроби ліквідації Юзефа Пілсудського Степаном Федаком-молодшим.
Українські бойкоти та саботажі польської окупаційної влади та жорстокі відповіді з її сторони. Полонізація освіти та вбивство освітнього куратора Собінського – Романом Шухевичем та Богданом Підгайним.
Мені дуже подобається, що Свят коли розповідає історію, знаходить влучне місце для здається не надто важливої, але дуже цікавої деталі. От для прикладу, коли Шухевич і Підгайний готувались до атентату, то мали купити собі інший одяг. Одяг вони купували на організаційні гроші і їм вдалося трошки зекономити. За це, кожен купив собі по шоколадці «Дануся», що вартувала 50 грош і поки чекали Собінського, то ласували тою шоколадкою. Ну пацани ж (!!!), але які водночас свідомі.
Серед інших цікавих речей, що сам для себе відкрив були ті, що Олена Степанів (відома українська офіцерка УСС та УГА) у своєму похідному військовому рюкзаку носила Ніцше і Коран. Он як! А згаданий вже Степан Федак-молодший мав портсигар із «тотенкопфом», або ж «мертвою головою» (символіка штурмовиків у Велику війну).
Цікаві паралелі із боротьбою ірландців за незалежність та їх підпільною діяльністю. Ось для прикладу, коли суд виніс вирок про страту двох ОУНівців Біласа і Данилишина тоді Степан Шухевич пригадав історію Теренса МакСвіні, мера ірландського Корка. Той помер в англійській в’язниці на 74-й день голодування , а в день його похорону відбулися літургійні відправи.
Таку річ зробили й українці. У день страти бойовиків, як переповідала дружина адвоката Шухевича:
А ось інший спосіб спротиву ймовірно, що ірландці запозичили якраз в українських націоналістів. Справа була під час «Варшавського» та «Львівського» процесів після вбивства Пєрацького. Свят пише:
Якщо говорити у вужчому сенсі, то це історія про те, як українські націоналісти у червні 1934 року кропнули у центрі Варшави міністра внутрішніх справ – Броніслава Пєрацького. Це відома історія для тих, хто цікавиться темою українського визвольного руху, однак тут автор подав дуже багато цікавих деталей та зібрав розхристані по різних книжках і статтях подробиці того замаху.
На сторінка ви прослідкуєте усю службову кар’єру Пєрацького. Від польських легіонів у Великій війні та особистій участі у боях за Львів проти українців у 1918-му, до його останніх днів та навіть хвилин. З іншого боку ви побуваєте у краківській лабораторії ОУН, де робили бомбу для міністра, пройдете усіма готелями, квартирами та вулицями Кракова, Львова, Цешина, Данціга та Варшави разом із підпільниками дотримуючись правил конспірації.
У ширшому сенсі – це книжка не лише про Пєрацького, а й про усю боротьбу українців із польською та частково совєтською окупаційними владами впродовж першої половини ХХ століття. Як свого часу написалося покійному Юрку Руфу – «Стара школа українського резистансу».
Тут увесь шлях – від Мирослава Січинського та його замаху на Потоцького до спроби ліквідації Юзефа Пілсудського Степаном Федаком-молодшим.
Українські бойкоти та саботажі польської окупаційної влади та жорстокі відповіді з її сторони. Полонізація освіти та вбивство освітнього куратора Собінського – Романом Шухевичем та Богданом Підгайним.
Мені дуже подобається, що Свят коли розповідає історію, знаходить влучне місце для здається не надто важливої, але дуже цікавої деталі. От для прикладу, коли Шухевич і Підгайний готувались до атентату, то мали купити собі інший одяг. Одяг вони купували на організаційні гроші і їм вдалося трошки зекономити. За це, кожен купив собі по шоколадці «Дануся», що вартувала 50 грош і поки чекали Собінського, то ласували тою шоколадкою. Ну пацани ж (!!!), але які водночас свідомі.
Серед інших цікавих речей, що сам для себе відкрив були ті, що Олена Степанів (відома українська офіцерка УСС та УГА) у своєму похідному військовому рюкзаку носила Ніцше і Коран. Он як! А згаданий вже Степан Федак-молодший мав портсигар із «тотенкопфом», або ж «мертвою головою» (символіка штурмовиків у Велику війну).
Цікаві паралелі із боротьбою ірландців за незалежність та їх підпільною діяльністю. Ось для прикладу, коли суд виніс вирок про страту двох ОУНівців Біласа і Данилишина тоді Степан Шухевич пригадав історію Теренса МакСвіні, мера ірландського Корка. Той помер в англійській в’язниці на 74-й день голодування , а в день його похорону відбулися літургійні відправи.
Таку річ зробили й українці. У день страти бойовиків, як переповідала дружина адвоката Шухевича:
«…Волоська церква була переповнена. Так само були відчинені усі церкви Львова, в них горіло світло, люди наповнили церкви вщент і молилися, а дзвони гули і несли у світ відомість про смерть двох молодих українців, що стратили життя для ліпшого майбутнього рідної країни…»
А ось інший спосіб спротиву ймовірно, що ірландці запозичили якраз в українських націоналістів. Справа була під час «Варшавського» та «Львівського» процесів після вбивства Пєрацького. Свят пише:
«Ідея нового протесту прийшла випадково: почувши жахливі крики катованого, в’язі спонтанно почали кричати «Не бий!» Це підхопила ціла тюрма. Подальший план передбачав відмову від проходу та подання будь-яких свідчень. Ті, кому не повернули власного одягу, сиділи лише в білизні. Один із ним відбув так восьмимісячний арешт, накидаючи на себе коц, коли не бачили наглядачі. Націоналісти перестали голитися та відмовилися від передач. А головне – акцію підтримали кримінальники, адже йшлося про права всіх в’язнів».
30.03.202520:51
21.03.202520:33
Олекса Стороженко. Марко проклятий
Українська готична проза ХІХ століття. І яка ж класна. З українською готикою я свого часу познайомився завдяки таким зібранням, як «Огненний змій», «У кігтях хапуна» та ін., упорядником котрих є Юрій Винничук.
Цей автор, Стороженко, мені відомий власне завдяки цим антологіям. У одній із них я прочитав його твір «Закоханий чорт». Хто бачив фільм – «Пропала грамота», то має згадати сюжет про те, як чорт закохався у дівчину, він розмовляв із нею на ставку, а козаки за цим спостерігали. Ось власне цей сюжет у фільмі й використаний із твору Стороженка.
Марко проклятий, іноді ще можна зустріти – Марко пекельний – це козак-січовик, котрий свого часу скоїв дуже великий гріх. І тепер немає йому місця, ні на небі, ні у пеклі. Ото ж він і приречений скитатися світом із важкезною торбою, котру усюди носить із собою. Зробить добре діло і торба легшає, але діло має бути щирим. Бо як сказано у тексті:
Паралельно із основною лінією, тут ще й розвивається друга, про молодого козака Кобзу, котрий стрів одного разу Марка. А тепер додайте ще до цього, що події відбуваються на тлі національно-визвольної війни Богдана Хмельницького. Тут вам і повсталі проти панської сваволі українці, і лютий Єремія Вишневецький, і не менш лютий і кровожерний Максим Кривоніс (його автор зобразив особливо жорстоким) із своїми вовгурянцями.
Автору, на мою думку, дуже вдаються описи. Тільки от гляньте, як зображений український степ, ехххх:
Якщо Вам таке до смаку, то прочитати книжку можна й за вечір, вона невелика. Написано цікаво і читається легко. Але читати треба обов’язково видання від «Стилет і стилос», то окремий кайф від паперу, оформлення, а також ілюстрацій.
Одним словом, мені дуже сподобалось. Добре, що маю у запасі ще одну непрочитану антологію готичної прози.
Українська готична проза ХІХ століття. І яка ж класна. З українською готикою я свого часу познайомився завдяки таким зібранням, як «Огненний змій», «У кігтях хапуна» та ін., упорядником котрих є Юрій Винничук.
Цей автор, Стороженко, мені відомий власне завдяки цим антологіям. У одній із них я прочитав його твір «Закоханий чорт». Хто бачив фільм – «Пропала грамота», то має згадати сюжет про те, як чорт закохався у дівчину, він розмовляв із нею на ставку, а козаки за цим спостерігали. Ось власне цей сюжет у фільмі й використаний із твору Стороженка.
Марко проклятий, іноді ще можна зустріти – Марко пекельний – це козак-січовик, котрий свого часу скоїв дуже великий гріх. І тепер немає йому місця, ні на небі, ні у пеклі. Ото ж він і приречений скитатися світом із важкезною торбою, котру усюди носить із собою. Зробить добре діло і торба легшає, але діло має бути щирим. Бо як сказано у тексті:
«…чужим словом і чужими грішми не ублагаєш господа…»
Паралельно із основною лінією, тут ще й розвивається друга, про молодого козака Кобзу, котрий стрів одного разу Марка. А тепер додайте ще до цього, що події відбуваються на тлі національно-визвольної війни Богдана Хмельницького. Тут вам і повсталі проти панської сваволі українці, і лютий Єремія Вишневецький, і не менш лютий і кровожерний Максим Кривоніс (його автор зобразив особливо жорстоким) із своїми вовгурянцями.
Автору, на мою думку, дуже вдаються описи. Тільки от гляньте, як зображений український степ, ехххх:
«…Було в петрівку. Зелена по пояс трава вкривала степи, вихрилась, слалась і, як море, грала; набіжить вітерець, покотиться хвилею, нахилить, розіб'є її, і вона зажовтіє, заголубіє й зачервоніє квітами. На синьому небі ні хмарки; сонце зверху накрива теплом і широким промінням, як золотим дощем, кропить кожен листочок, кожну билинку, а з трави обдає, свіжить пахучим холодком. Дишеш не надишешся, як буває в спасівські жароти, після довгої путі, не наситиш жадоби, допавшись до холодної криниці. Здається, тільки й видко небо й землю, а скільки ще наокруги тебе тієї тварі божої! Куди не глянь, під кожним кущиком, листочком кишать коники, комашня, як розмальовані метелики мигтять з квітки на квітку; а високо, під ясним небом, в'ються орли, хмарою літають дрохви, журавлі, хохітва; кібчики, неначе гвоздиком прибиті, на однім місці махають крильцями, виглядаючи добичу…»
Якщо Вам таке до смаку, то прочитати книжку можна й за вечір, вона невелика. Написано цікаво і читається легко. Але читати треба обов’язково видання від «Стилет і стилос», то окремий кайф від паперу, оформлення, а також ілюстрацій.
Одним словом, мені дуже сподобалось. Добре, що маю у запасі ще одну непрочитану антологію готичної прози.
Рэкорды
18.04.202523:59
50Падпісчыкаў21.03.202523:59
0Індэкс цытавання31.03.202523:59
28Ахоп 1 паста24.04.202522:00
0Ахоп рэкламнага паста18.03.202514:29
23.53%ER31.03.202523:59
77.78%ERR30.03.202520:51
03.04.202518:07
14.04.202519:34
Увайдзіце, каб разблакаваць больш функцый.