ПО ЩУЧОМУ ВЕЛІННЮ
— Дурень з дурнів, аж смердить!
Старший брат обзивав
за інакшість молодшого, на кроці кожному, завжди.
А язик без кісток, наче віник у смітті
бовтався —
найбрудніше шукав, брехні товк.
Підступні змови плів, тепер назвали б булінг.
Гнітив за віком меншого,
ославив недолугим в очах людей
й батьків, що дивно...
Малий мовчун до праці хвацький,
робив за старшого, поки той в планах млоїв
(як брата зі світу зжити й старих, лиш перепишуть спадок).
Важка вимова у хлопчини, шерехата,
а от думки швидкі та відповідь готова,
ніхто не слухав, бо убогий.
— Тупак, слова — полова!
На піч залазив, відкривав портал,
пірнав у Вись, літав в блаженстві...
Сьогодні за роботу знов цвілий сухар:
— Ледащо, — каже мати.
І той віддав старому, поділився.
— Ти, хлопе, не сумуй!
Згадай кому ти рівня!
Твори думками чудо, маєш здатність!
Старий лозину дав у руки, нитку,
слова прошепотів на вухо:
— Ти маєш все, повір лиш.
Зловивши щуку — власну силу,
"солодку парочку" загнав у вугол,
з очей батьків упали шори...
З любов'ю в серці їх пробачив
й пішов шляхом протоптаним на печі.
Принцесу розсмішив —
сльозами залила усе довкола,
узяв до радості, в свої потоки,
де світ інакших
не потворний, трішки змінний:
"По щучому велінню,
По власному хотінню,
А щука тут я сам,
Свого вам не віддам!"
Вірш написаний для спільноти ЕТ, за твором Марка Кропивницького.
