{☧} Українська Національна Спілка
20.02.202517:01
НАМУЛ НЕВОЛІ — ДМИТРО ДОНЦОВ
ЧАСТИНА ДРУГА
А головно, цей хаос думки панував не тільки щодо питання, яку Україну виборювати, не тільки щодо питання чи і як її виборювати, але й щодо питання — хто це має робити: ми самі, чи всеросійські Установчі збори? Ми, Центральна Рада, ми — Директорія, чи — "сам народ"? Московська стихія, що лавиною сунула з півночі, була оформлена ясною керуючою думкою: на питання "Що?" — відповідь була: підбити Україну з усіма її природними багатствами і величезним резервуаром населення.
На питання — "Як?" – відповідь була: вогнем і мечем, розбоєм і підбоєм. На питання – "Хто?" має очолювати цю "революцію"? відповідь була: партія більшовиків. Була аксіоматичність ідеї, жодних сумнівів, ніякої половичастості, була сміливість думки, виразне "Так" і виразне "Ні". Лежала в тому велетенська атрактивна сила, для маси, що шукає твердого проводу — наказу, — сила, яка — незалежно від її змісту ( позитив чи негатив ) – завжди стає над силою, в якій її "3а" нерішуче борикаються з її "Проти"...
Збуджена національна стихія виходила з берегів. Чекала, щоб її "шовіністичні", "ксенофобні" настрої хтось уйняв у яскраву ідею, оформив в кличне гасло, скупчив, з'єднав розпорошену енергію в один кулак, дав один напрям... Даремно! Соціалістичний провід, змушений проти волі до боротьби, цим кулаком не став. Многим в тому проводі червоний прапор був дорожчий від жовто-блакитного; знак хреста — такий чужий, як і більшовикам; селянин ( "куркуль" ) – така ж чужа стихія, як і москалям; ідея власної влади ( держави ) — нова, накинена подіями... "Капітал" Маркса був важливіший від "Кобзаря". Бракувало сміливості думки.
В своїй книзі "Рація мого життя" пише Єва Перон: "Коли йдеться про те, щоб "робити" революцію, число людей, здібних вступити на цей шлях, обмежується дуже незначною меншістю... Багато вибухало революцій, але робити революцію річ тяжка, трудна до переведення і довершити її можуть тільки рідкі вибранці ( еліта ), яких непереможно тягнуть до себе відважні діла. Ось чому стільки революцій, яких прагнув народ, піднятих з його повною підтримкою, — не вдалися, та й нині ще не вдаються".
Щось подібне сталося з революцією в Україні у 1917 році. Для довершення відважних діл, замало мати фізичну відвагу. Треба ще мати сміливу думку. Її забракло в демо-соціалістичного проводу 1917 р.
Як стоїть справа тепер? Тепер перед новою революцією, становище під цим оглядом, таке ж грізне як перед 1917 р. Правда, демо-соціалістична "еліта" відійшла з арени, як революційна активна сила визвольного руху. Як така сила, лишився тільки націоналізм. Але націоналізм розщеплений організаційно і надщерблений ідеологічно. А це останнє є стократ небезпечніше від першого!
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
ЧАСТИНА ДРУГА
А головно, цей хаос думки панував не тільки щодо питання, яку Україну виборювати, не тільки щодо питання чи і як її виборювати, але й щодо питання — хто це має робити: ми самі, чи всеросійські Установчі збори? Ми, Центральна Рада, ми — Директорія, чи — "сам народ"? Московська стихія, що лавиною сунула з півночі, була оформлена ясною керуючою думкою: на питання "Що?" — відповідь була: підбити Україну з усіма її природними багатствами і величезним резервуаром населення.
На питання — "Як?" – відповідь була: вогнем і мечем, розбоєм і підбоєм. На питання – "Хто?" має очолювати цю "революцію"? відповідь була: партія більшовиків. Була аксіоматичність ідеї, жодних сумнівів, ніякої половичастості, була сміливість думки, виразне "Так" і виразне "Ні". Лежала в тому велетенська атрактивна сила, для маси, що шукає твердого проводу — наказу, — сила, яка — незалежно від її змісту ( позитив чи негатив ) – завжди стає над силою, в якій її "3а" нерішуче борикаються з її "Проти"...
Збуджена національна стихія виходила з берегів. Чекала, щоб її "шовіністичні", "ксенофобні" настрої хтось уйняв у яскраву ідею, оформив в кличне гасло, скупчив, з'єднав розпорошену енергію в один кулак, дав один напрям... Даремно! Соціалістичний провід, змушений проти волі до боротьби, цим кулаком не став. Многим в тому проводі червоний прапор був дорожчий від жовто-блакитного; знак хреста — такий чужий, як і більшовикам; селянин ( "куркуль" ) – така ж чужа стихія, як і москалям; ідея власної влади ( держави ) — нова, накинена подіями... "Капітал" Маркса був важливіший від "Кобзаря". Бракувало сміливості думки.
В своїй книзі "Рація мого життя" пише Єва Перон: "Коли йдеться про те, щоб "робити" революцію, число людей, здібних вступити на цей шлях, обмежується дуже незначною меншістю... Багато вибухало революцій, але робити революцію річ тяжка, трудна до переведення і довершити її можуть тільки рідкі вибранці ( еліта ), яких непереможно тягнуть до себе відважні діла. Ось чому стільки революцій, яких прагнув народ, піднятих з його повною підтримкою, — не вдалися, та й нині ще не вдаються".
Щось подібне сталося з революцією в Україні у 1917 році. Для довершення відважних діл, замало мати фізичну відвагу. Треба ще мати сміливу думку. Її забракло в демо-соціалістичного проводу 1917 р.
Як стоїть справа тепер? Тепер перед новою революцією, становище під цим оглядом, таке ж грізне як перед 1917 р. Правда, демо-соціалістична "еліта" відійшла з арени, як революційна активна сила визвольного руху. Як така сила, лишився тільки націоналізм. Але націоналізм розщеплений організаційно і надщерблений ідеологічно. А це останнє є стократ небезпечніше від першого!
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
19.02.202512:55
КАРПАТСЬКА СІЧ
↓↓↓
↓↓↓
14.02.202513:03
ПЕСИГОЛОВЦІ —
Також відомі як песиголовці це людиноподібні створіння, в котрих наявне тіло людини, проте замість голови — морда собаки. Різні проте, бувають трактовки їх зовнішності, зокрема: в цих міфологічних створіннях наявне лише одне око або ж верхня чи нижня кінцівка. Найчастіше, вони описувались доволі великого зросту і займались поїданням сирої людської плоті або, як вампіри, випивали кров.
Перші згадки про таких створінь належать давньогрецьким авторам. Геродот описує їх проживання «на сході Лівії», тобто на сході африканського континенту, а точніше її північної частини, бо лише вона і була відома європейцям. Перський лікар царя Артаксеркса ІІ, Ктесій разом із римським філософом Клавдієм Еліаном стверджують про проживання песиголовців у Індії.
Не чужі песиголовці і християнству — в коптській церкві є двоє святих Аугані і Ахракас, які зображуються на іконах із собачими головами. В православній церкві зображення Христофора Лікійського і нині представляється в якості песиголовця.
Цілком ймовірно, що такі створіння проникли в український фольклор через близький контакт із греко-візантійським культурним середовищем після хрещення Руси. В творі "Малорусския народныя придания и рассказы", Михайло Драгоманов описує записану на Маріупольщині казку: Раніше, люди самі по собі не помирали, а з'їдали їх песиголовці. Вони спеціально відлавлювали людей, відкормлювали та з'їдали їх. Люди попросили Бога краще послати їм природню смерть, аніж бути з'їденим, з тих пір люди і помирають самі.
Одна із теорій походження цих персонажів в нашій літературній спадщині твердить, що прообразом песиголовців — жорстоких і швидких людожерів, ставали ворожі сусідські народи. Найчастіше — кримські татари, що свого часу аж до XVIII ст. займались грабунком українських степів. Закарбовані жахливі спогади про азіатські орди, що спустошували Україну ще з часів гунської навали, яскраво відтворились в народній творчості.
За переказами, антропоморфні собаки живуть в лісах і полюють парами, через що перемогти їх людині вкрай складно.
Тим не менш, випадки відсічі таким тварюкам траплялись, іноді й успішні.
Одна із них наведена нижче:
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
Також відомі як песиголовці це людиноподібні створіння, в котрих наявне тіло людини, проте замість голови — морда собаки. Різні проте, бувають трактовки їх зовнішності, зокрема: в цих міфологічних створіннях наявне лише одне око або ж верхня чи нижня кінцівка. Найчастіше, вони описувались доволі великого зросту і займались поїданням сирої людської плоті або, як вампіри, випивали кров.
Перші згадки про таких створінь належать давньогрецьким авторам. Геродот описує їх проживання «на сході Лівії», тобто на сході африканського континенту, а точніше її північної частини, бо лише вона і була відома європейцям. Перський лікар царя Артаксеркса ІІ, Ктесій разом із римським філософом Клавдієм Еліаном стверджують про проживання песиголовців у Індії.
Не чужі песиголовці і християнству — в коптській церкві є двоє святих Аугані і Ахракас, які зображуються на іконах із собачими головами. В православній церкві зображення Христофора Лікійського і нині представляється в якості песиголовця.
Цілком ймовірно, що такі створіння проникли в український фольклор через близький контакт із греко-візантійським культурним середовищем після хрещення Руси. В творі "Малорусския народныя придания и рассказы", Михайло Драгоманов описує записану на Маріупольщині казку: Раніше, люди самі по собі не помирали, а з'їдали їх песиголовці. Вони спеціально відлавлювали людей, відкормлювали та з'їдали їх. Люди попросили Бога краще послати їм природню смерть, аніж бути з'їденим, з тих пір люди і помирають самі.
Одна із теорій походження цих персонажів в нашій літературній спадщині твердить, що прообразом песиголовців — жорстоких і швидких людожерів, ставали ворожі сусідські народи. Найчастіше — кримські татари, що свого часу аж до XVIII ст. займались грабунком українських степів. Закарбовані жахливі спогади про азіатські орди, що спустошували Україну ще з часів гунської навали, яскраво відтворились в народній творчості.
За переказами, антропоморфні собаки живуть в лісах і полюють парами, через що перемогти їх людині вкрай складно.
Тим не менш, випадки відсічі таким тварюкам траплялись, іноді й успішні.
Одна із них наведена нижче:
У Горінчеві була баба Головканя. Раз вона пекла хліб. Подивилася у вікно і бачить — йдуть вулицею песиголовці, і раптом повернули в їх двір. Баба скоро прикрилася простирадлом і лягла у постіль. Песиголовці зайшли до хижі і бачать: лежить жінка на постелі. – Що ти там робиш?
— Лежу, бо хвора я з дитиною. У мене мала дитина.
Песиголовці жінку не чіпали. Лише кажуть:
— Дай нам їсти!
— Ідіть та шукайте собі.
— Чи є в тебе капуста?
— Там стоїть, у сінях.
Песиголовці пішли до сіней, розкрили бочку і забилися двома головами у одну бочку. А баба Головканя, як побачила, що песиголовці нагнулися, скоро взяла сокиру і пересікла їм попереки. Вбила песиголовців, посікла і склала у бочку. Вночі бочку поклала на віз і повезла у ріку. Це була чиста правда.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
Пераслаў з:
Залізний Гарнізон
13.02.202517:10
Збір для 1 ОШБ імені Дмитра Коцюбайла🐺🛡️
Збираємо на ремонт автівки, яка буде перевозити поранених, боєприпаси та забезпечить мобільність під час бойових завдань. Покровський напрямок.
🎯Ціль збору: 97 тис. грн
🫙Банка: https://send.monobank.ua/jar/9ioMWyEfNt
💳Реквізити: 4441 1111 2010 1914
Кожна гривня — це крок до готовності автівки вирушити на фронт. Чим швидше ми зберемо кошти, тим більше шансів у наших хлопців повернутися додому живими.
📢 Не залишайтесь осторонь – Донатьте та поширюйте!
Збираємо на ремонт автівки, яка буде перевозити поранених, боєприпаси та забезпечить мобільність під час бойових завдань. Покровський напрямок.
🎯Ціль збору: 97 тис. грн
🫙Банка: https://send.monobank.ua/jar/9ioMWyEfNt
💳Реквізити: 4441 1111 2010 1914
Кожна гривня — це крок до готовності автівки вирушити на фронт. Чим швидше ми зберемо кошти, тим більше шансів у наших хлопців повернутися додому живими.
📢 Не залишайтесь осторонь – Донатьте та поширюйте!
13.02.202513:00
ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ НА ЕМІГРАЦІЇ —
Після зречення влади, Скоропадський із родиною перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, зрештою оселився в м. Ванзее поблизу Берліна. Вже 1920 року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, що на чолі з В'ячеславом Липинським та Сергієм Шеметом зорганізувалися в "Український союз хліборобів-державників", Павло Скоропадський повертається до активного політичного життя. Він очолив новий гетьманський рух, а Липинський став його теоретиком.
Проте на початку 1930-х років між практиком Скоропадським та теоретиком Липинським виникли певні розбіжності щодо існування руху, і єдиний "Союз" розколовся. Прибічники гетьмана об'єдналися в «Союз гетьманців-державників». Завдяки зусиллям Скоропадського, філії гетьманського руху з'являються не лише в Австрії та Німеччині, а й у Чехословаччині, Франції, Канаді, США, на західноукраїнських землях.
Крім того, заходами Павла Петровича, 1926 року в Німеччині засновується Український науковий інститут при Берлінському університеті, що зіграв велику роль у розвитку української науки та культури.
З приходом до влади націонал-соціалістів життя Скоропадського ускладнилося. Доводилося докладати чималі зусилля і використовувати власний авторитет та зв'язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність "Союзу гетьманців-державників" та української громади в Німеччині.
Разом із тим, передбачаючи неминучу війну в Європі, Павло Скоропадський 1939 року відправив свого сина Данила до Англії з метою гарантування продовження існування гетьманського руху на випадок перемоги антигітлерівської коаліції.
І хоча гетьман не підтримував нацизм, він змушений був "лояльно" ставитися до нього. Але, незважаючи ні на що, Скоропадський завжди відстоював перед офіційними колами Рейху й серед громадськості інтереси українців. Наприклад, коли угорські війська окупували в 1939 році Карпатську Україну, гетьман виступив у оборону її незалежності. Заходам Павла Скоропадського завдячують звільненням з німецьких концтаборів Степана Бандери, Андрія Мельника, Ярослава Стецька та інші.
Протягом 1938 — 1941 років Скоропадський намагався згуртувати всі українські сили в діаспорі. Він не поділяв надій деяких угруповань емігрантів, що німці відновлять українську державність. На жаль, Павло Скоропадський не встиг у мирний час завершити організаційне та ідеологічне формування «Союзу гетьманців-державників».
11 березня 1945 року у Берліні Український штаб організував святкову Шевченківську академію. Зал заповнювали представники української науки і мистецтва, був присутній також і гетьман Павло Скоропадський.
Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування англо-американською авіацією станції Платлінг, що поблизу Мюнхена в Баварії, він був смертельно поранений. Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року в лікарні монастиря Меттен.
Похований у місті Оберстдорфі, могила знаходиться біля огорожі у північній частині цвинтаря коло перехрестя вулиць Ам Бангольц та Бангофштрасе. На могилі встановлено сірий кам'яний хрест. У основи хреста дві чорні дошки з іменами Павла та Олександри Скоропадських, а також Петра та Марії Скоропадських.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
Після зречення влади, Скоропадський із родиною перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, зрештою оселився в м. Ванзее поблизу Берліна. Вже 1920 року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, що на чолі з В'ячеславом Липинським та Сергієм Шеметом зорганізувалися в "Український союз хліборобів-державників", Павло Скоропадський повертається до активного політичного життя. Він очолив новий гетьманський рух, а Липинський став його теоретиком.
Проте на початку 1930-х років між практиком Скоропадським та теоретиком Липинським виникли певні розбіжності щодо існування руху, і єдиний "Союз" розколовся. Прибічники гетьмана об'єдналися в «Союз гетьманців-державників». Завдяки зусиллям Скоропадського, філії гетьманського руху з'являються не лише в Австрії та Німеччині, а й у Чехословаччині, Франції, Канаді, США, на західноукраїнських землях.
Крім того, заходами Павла Петровича, 1926 року в Німеччині засновується Український науковий інститут при Берлінському університеті, що зіграв велику роль у розвитку української науки та культури.
З приходом до влади націонал-соціалістів життя Скоропадського ускладнилося. Доводилося докладати чималі зусилля і використовувати власний авторитет та зв'язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність "Союзу гетьманців-державників" та української громади в Німеччині.
Разом із тим, передбачаючи неминучу війну в Європі, Павло Скоропадський 1939 року відправив свого сина Данила до Англії з метою гарантування продовження існування гетьманського руху на випадок перемоги антигітлерівської коаліції.
І хоча гетьман не підтримував нацизм, він змушений був "лояльно" ставитися до нього. Але, незважаючи ні на що, Скоропадський завжди відстоював перед офіційними колами Рейху й серед громадськості інтереси українців. Наприклад, коли угорські війська окупували в 1939 році Карпатську Україну, гетьман виступив у оборону її незалежності. Заходам Павла Скоропадського завдячують звільненням з німецьких концтаборів Степана Бандери, Андрія Мельника, Ярослава Стецька та інші.
Протягом 1938 — 1941 років Скоропадський намагався згуртувати всі українські сили в діаспорі. Він не поділяв надій деяких угруповань емігрантів, що німці відновлять українську державність. На жаль, Павло Скоропадський не встиг у мирний час завершити організаційне та ідеологічне формування «Союзу гетьманців-державників».
11 березня 1945 року у Берліні Український штаб організував святкову Шевченківську академію. Зал заповнювали представники української науки і мистецтва, був присутній також і гетьман Павло Скоропадський.
Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування англо-американською авіацією станції Платлінг, що поблизу Мюнхена в Баварії, він був смертельно поранений. Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року в лікарні монастиря Меттен.
Похований у місті Оберстдорфі, могила знаходиться біля огорожі у північній частині цвинтаря коло перехрестя вулиць Ам Бангольц та Бангофштрасе. На могилі встановлено сірий кам'яний хрест. У основи хреста дві чорні дошки з іменами Павла та Олександри Скоропадських, а також Петра та Марії Скоропадських.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
12.02.202513:03
У середині XVII століття Україна переживала один із найважливіших і найдраматичніших періодів своєї історії – Хмельниччина. Ця епоха, названа на честь гетьмана Богдана Хмельницького, стала поворотним моментом у формуванні українського народу та його національної самосвідомості.
Масове покозачення:
Згідно з польськими літописцями того часу, під час Хмельниччини "вся Україна покозачилась". Це означало, що місцеві християни, серед яких основну масу становили місцеві русини, почали самоназиватись козаками. Цей процес охопив не лише українців, але й дітей від змішаних шлюбів з поляками, татарами, волохами та кавказцями (черкасами). Для багатьох це було прагнення до свободи та рівноправності, а також релігійний підґрунтя – козаки вважали себе воїнами Христовими та вільними людьми з волі Божої.
Козацькі реєстри і шляхетські права:
Козацтво стало символом боротьби за соціальні і політичні права. Будучи записаними у козацькі реєстри, люди отримували певні привілеї та рівнялися у правах зі шляхтичами. Це створювало нову суспільно-політичну реальність, де кожен міг прагнути до свободи і бути визнаним у козацькому товаристві.
Народження нової ідентичності:
У цей період на базі старої Русі почала зароджуватись нова державність – Україна, відома також як Гетьманщина. Це стало початком формування козацького українського народу, який згодом буде масово вживати самоназву українець, коли старі назви, як-от русин чи козак, втратять свою актуальність.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
Масове покозачення:
Згідно з польськими літописцями того часу, під час Хмельниччини "вся Україна покозачилась". Це означало, що місцеві християни, серед яких основну масу становили місцеві русини, почали самоназиватись козаками. Цей процес охопив не лише українців, але й дітей від змішаних шлюбів з поляками, татарами, волохами та кавказцями (черкасами). Для багатьох це було прагнення до свободи та рівноправності, а також релігійний підґрунтя – козаки вважали себе воїнами Христовими та вільними людьми з волі Божої.
Козацькі реєстри і шляхетські права:
Козацтво стало символом боротьби за соціальні і політичні права. Будучи записаними у козацькі реєстри, люди отримували певні привілеї та рівнялися у правах зі шляхтичами. Це створювало нову суспільно-політичну реальність, де кожен міг прагнути до свободи і бути визнаним у козацькому товаристві.
Народження нової ідентичності:
У цей період на базі старої Русі почала зароджуватись нова державність – Україна, відома також як Гетьманщина. Це стало початком формування козацького українського народу, який згодом буде масово вживати самоназву українець, коли старі назви, як-от русин чи козак, втратять свою актуальність.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
19.02.202517:02
НАМУЛ НЕВОЛІ — ДМИТРО ДОНЦОВ
ЧАСТИНА ПЕРША
В Індії, в Індонезії, в Китаю — і не тільки там – націоналістичні, визвольні рухи набирають соціалістичної, і навіть комуністичної закраски, часто промосковської. Почалася ця "еволюція" з німецького націонал-соціалізму.
Перше підкреслення не націоналізму, а соціалізму, далі — пакт приязні з Московщиною, нарешті — не принципіальна, а вимушена війна проти Росії ( як вимушеною, не принципіальною була б і 3-тя світова війна, війна Заходу проти Росії ). А при тому — укрите або явне захоплення "генієм" московського народу, що виявилося спочатку пактом неагресії 1939 р., а потім власовщиною і повною анемічністю антибільшовицької пропаганди в гітлерівській Німеччині.
Після підписання того фатального пакту, в останній книзі "Вісника" ( вересень 1939 р. ), писав я з того приводу, що ніякі пакти тривалого рішення української проблеми не створять, — "не створить і останнє залицяння Гітлера до Сталіна... Поступового паралічу московської імперії не зможе стримати Сталін, ні стримати розростання його смертельного ворога — українського самостійництва, — Гітлер. Цю проблему ( українську ) — писав я — можуть запропастити самі українці і в цьому велика небезпека". Щоб відвернути її, Україна "мусить видати людей, які поставили б цю проблему співмірно з її величчю"...
Небезпека була в тому, щоб ті, які претендували стати на чолі визвольного руху, самі не заразилися отруйною "правдою" Сходу ( соціалізм, інтернаціоналізм, "триєдина Русь", марксизм, комунізм ), — перше, і щоб вони не вступили на згубний шлях домовленостей з тими чи іншими московськими групами, чи з "русским народом" ( союз з Росією", "спільна боротьба" за "нову" Росію ). На цей згубний шлях — став демо-соціалістичний провід визвольного руху в 1917 році.
Найбільш активні сили української стихії тоді були: "шовіністичні", тобто любили тільки свою Правду, а не й чужу. Вони були ксенофобні, тобто ненавиділи тих зайдів, які були агентами того чи іншого чужинецького імперіалізму. Вони були явно антисоціалістичні, нарешті — релігійні і агресивно до тих зайдів настроєні.
Ці активні сили — в повстанських загонах, в українській армії творили величезну більшість. Але їх очолював провід, який — крім одиниць — був зовсім чужий психології тих активніших сил народних мас. Провід — у своїй більшості — провадив нещиру війну з більшовизмом ( якого ідеї многі в проводі поділяли ), чи з москалями ( яких уважали за братній народ ), провадив, як гітлерівці, вимушену війну.
Ще перед 1917 р. увесь український національний рух окреслювали москалі як "мазепинство" ( як пізніше "петлюровщина" чи "бандерівщина" ), але вожді того руху відкинули цю почесну назву. Коли ж гримнув грім, вони виступили з програмою "І так, і ні". — Були і за цілість імперії, і проти неї; і за російську демократію, і проти; і за угоду з більшовиками, і проти; і за самостійність, і за федерацію; і за революцію і за угоду; за армію і проти "мілітаризму"; за релігію і проти неї; проти зайдів, і за їх рівноправність; і, ніби, за націоналізм, і за інтернаціоналізм; і за своє національне "вірую", і за принесене з Москви.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
ЧАСТИНА ПЕРША
В Індії, в Індонезії, в Китаю — і не тільки там – націоналістичні, визвольні рухи набирають соціалістичної, і навіть комуністичної закраски, часто промосковської. Почалася ця "еволюція" з німецького націонал-соціалізму.
Перше підкреслення не націоналізму, а соціалізму, далі — пакт приязні з Московщиною, нарешті — не принципіальна, а вимушена війна проти Росії ( як вимушеною, не принципіальною була б і 3-тя світова війна, війна Заходу проти Росії ). А при тому — укрите або явне захоплення "генієм" московського народу, що виявилося спочатку пактом неагресії 1939 р., а потім власовщиною і повною анемічністю антибільшовицької пропаганди в гітлерівській Німеччині.
Після підписання того фатального пакту, в останній книзі "Вісника" ( вересень 1939 р. ), писав я з того приводу, що ніякі пакти тривалого рішення української проблеми не створять, — "не створить і останнє залицяння Гітлера до Сталіна... Поступового паралічу московської імперії не зможе стримати Сталін, ні стримати розростання його смертельного ворога — українського самостійництва, — Гітлер. Цю проблему ( українську ) — писав я — можуть запропастити самі українці і в цьому велика небезпека". Щоб відвернути її, Україна "мусить видати людей, які поставили б цю проблему співмірно з її величчю"...
Небезпека була в тому, щоб ті, які претендували стати на чолі визвольного руху, самі не заразилися отруйною "правдою" Сходу ( соціалізм, інтернаціоналізм, "триєдина Русь", марксизм, комунізм ), — перше, і щоб вони не вступили на згубний шлях домовленостей з тими чи іншими московськими групами, чи з "русским народом" ( союз з Росією", "спільна боротьба" за "нову" Росію ). На цей згубний шлях — став демо-соціалістичний провід визвольного руху в 1917 році.
Найбільш активні сили української стихії тоді були: "шовіністичні", тобто любили тільки свою Правду, а не й чужу. Вони були ксенофобні, тобто ненавиділи тих зайдів, які були агентами того чи іншого чужинецького імперіалізму. Вони були явно антисоціалістичні, нарешті — релігійні і агресивно до тих зайдів настроєні.
Ці активні сили — в повстанських загонах, в українській армії творили величезну більшість. Але їх очолював провід, який — крім одиниць — був зовсім чужий психології тих активніших сил народних мас. Провід — у своїй більшості — провадив нещиру війну з більшовизмом ( якого ідеї многі в проводі поділяли ), чи з москалями ( яких уважали за братній народ ), провадив, як гітлерівці, вимушену війну.
Ще перед 1917 р. увесь український національний рух окреслювали москалі як "мазепинство" ( як пізніше "петлюровщина" чи "бандерівщина" ), але вожді того руху відкинули цю почесну назву. Коли ж гримнув грім, вони виступили з програмою "І так, і ні". — Були і за цілість імперії, і проти неї; і за російську демократію, і проти; і за угоду з більшовиками, і проти; і за самостійність, і за федерацію; і за революцію і за угоду; за армію і проти "мілітаризму"; за релігію і проти неї; проти зайдів, і за їх рівноправність; і, ніби, за націоналізм, і за інтернаціоналізм; і за своє національне "вірую", і за принесене з Москви.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
14.02.202518:33
ЗА ЯКУ УКРАЇНУ? ( ЧАСТИНА ТРЕТЯ ) —
Очевидно, висліди не могли бути блискучі, бо минув момент, коли треба було кувати залізо поки було гаряче. Національна стихія висмикнулася з рук соціялістично-демократичного проводу. З тою інтелігенцією трапилося щось подібне до Федьковичевого леґіня:
“Убогий леґінь припав коло Довбушевої могили і скаржився, що нема йому долі. Загриміло і заторохкотіло в могилі, і почувся з неї голос: “Долі, хлопче? Царем будеш! І світ тобі поклонятиметься, як сонцю в промінню”.
І впав леґінь зі страху на землю, з благанням: “Батьку, я не хочу! Царем не буду! Я за ката не придався” – “То Довбушем будеш” обізвалось з-під могили, аж вжахнулися гори. – “Я, Довбушем?! Ніколи у світі”, – відповів леґінь. – “Тож кобзарем мені будеш!” – гукнуло в третє з ями, наче грім. І став леґінь кобзарем”. Революція зірвала віко з домовини України, з неї “загриміла і заторохкотіла” нагло воскресла наша стародавня правда історична, правда народу ні від кого незалежного і вільного.
Інтелігенція злякалася голосу цієї правди. Злякалася навіть довбушівської повстанської стихії, бо бути володарем чи войовником – це значило, в думках мирного леґіня – бути катом, або як тепер кажуть “хижаком”! Тоді доля залишила останню можливість – бути плачкою над могилою, лірником, якому прохожі кидають щось в підставлену шапку.
Події таки змусили ту інтелігенцію, схильну найбільше до лірництва, грати ролю володаря і вести Довбушів у бій, але не було в неї ні серця володарського, ні довбушівського. Не могла вона відважно, без жадних “але” очолити і програмово і організаційно великий вибух національного духу. Занадто пересяк мозок тієї інтелігенції чужою правдою, правдою дегенеруючого московського лібералізму, яку бралося за дійсність, нехтуючи прадавню мудрість своєї країни.
Тепер може повторитися, коли не це саме, то щось подібне. І в 1917, і в 1941 рр. той, хто хотів виграти гру на Україні, програв через те, що занадто по “соглашательски” числився з поверховою дійсністю, створеною там чужою рукою, і знехтував напівзабуту, зметену чужою рукою з поверхні, відвічну традиційну українську правду.
Програли гру тому, що боялися протиставити існуючій московській правді зовсім окрему, цілковито їй протилежну прадавню правду нашої землі. Німці перелякалися поставити так українську справу проти Росії, як постачив італійську справу супроти Австрії свого часу Наполеон I, а потім його небіж, Люї-Наполеон.
Демо-соціялістична верхівка українська аж тоді відкликалася до українського “шовінізму”, “мілітаризму” і “фанатизму”, як найкращий момент був проґавлений. Аби таке не сталося знову! Тому вже тепер мусимо всім голосити ту нашу прадавню правду, не входячи в жадні компроміси з большевицькими “досягненнями”, та видобути з-під землі укриті там традиції старої і вічної України, традиції нашого вічного міста над Дніпром.
За яку Україну? За Україну вільну від обіймів московського спрута, вільну від всякої Москви, Україну на руїнах потворної імперії і захланницького народу. За Україну, звільнену від змори тоталітаризму, совєтського то соціалістичного, який тепер прокладає собі тріюмфальну дорогу в цілий світ. За Україну вільну від держави-тирана, вільну від колхозної панщини. За Україну не пацифістичну, що ставить мир в рабстві понад все, лиш за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух нації, яка свою правду і Божу справедливість ставляла б понад життя і добробут.
І найголовніше, на прапорі тієї України, за яку маємо боротися, яку маємо пояснити усім, має стояти не дрібна ідейка біжучого часу – соціялізм, чи інша “кратія”, а наша прадавня ідея, ідея нашої нації – ідея християнської культури. Ідея активного, віруючого, войовничого християнства та його оборонців, які в великім зударі, що гряде, виразно стануть по боці християнської ідеї проти всіх явних і тайних сил, що заприсяглися в багні матеріялізму втопити ідею Христа, і ввести рабство і темряву в світ.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
Очевидно, висліди не могли бути блискучі, бо минув момент, коли треба було кувати залізо поки було гаряче. Національна стихія висмикнулася з рук соціялістично-демократичного проводу. З тою інтелігенцією трапилося щось подібне до Федьковичевого леґіня:
“Убогий леґінь припав коло Довбушевої могили і скаржився, що нема йому долі. Загриміло і заторохкотіло в могилі, і почувся з неї голос: “Долі, хлопче? Царем будеш! І світ тобі поклонятиметься, як сонцю в промінню”.
І впав леґінь зі страху на землю, з благанням: “Батьку, я не хочу! Царем не буду! Я за ката не придався” – “То Довбушем будеш” обізвалось з-під могили, аж вжахнулися гори. – “Я, Довбушем?! Ніколи у світі”, – відповів леґінь. – “Тож кобзарем мені будеш!” – гукнуло в третє з ями, наче грім. І став леґінь кобзарем”. Революція зірвала віко з домовини України, з неї “загриміла і заторохкотіла” нагло воскресла наша стародавня правда історична, правда народу ні від кого незалежного і вільного.
Інтелігенція злякалася голосу цієї правди. Злякалася навіть довбушівської повстанської стихії, бо бути володарем чи войовником – це значило, в думках мирного леґіня – бути катом, або як тепер кажуть “хижаком”! Тоді доля залишила останню можливість – бути плачкою над могилою, лірником, якому прохожі кидають щось в підставлену шапку.
Події таки змусили ту інтелігенцію, схильну найбільше до лірництва, грати ролю володаря і вести Довбушів у бій, але не було в неї ні серця володарського, ні довбушівського. Не могла вона відважно, без жадних “але” очолити і програмово і організаційно великий вибух національного духу. Занадто пересяк мозок тієї інтелігенції чужою правдою, правдою дегенеруючого московського лібералізму, яку бралося за дійсність, нехтуючи прадавню мудрість своєї країни.
Тепер може повторитися, коли не це саме, то щось подібне. І в 1917, і в 1941 рр. той, хто хотів виграти гру на Україні, програв через те, що занадто по “соглашательски” числився з поверховою дійсністю, створеною там чужою рукою, і знехтував напівзабуту, зметену чужою рукою з поверхні, відвічну традиційну українську правду.
Програли гру тому, що боялися протиставити існуючій московській правді зовсім окрему, цілковито їй протилежну прадавню правду нашої землі. Німці перелякалися поставити так українську справу проти Росії, як постачив італійську справу супроти Австрії свого часу Наполеон I, а потім його небіж, Люї-Наполеон.
Демо-соціялістична верхівка українська аж тоді відкликалася до українського “шовінізму”, “мілітаризму” і “фанатизму”, як найкращий момент був проґавлений. Аби таке не сталося знову! Тому вже тепер мусимо всім голосити ту нашу прадавню правду, не входячи в жадні компроміси з большевицькими “досягненнями”, та видобути з-під землі укриті там традиції старої і вічної України, традиції нашого вічного міста над Дніпром.
За яку Україну? За Україну вільну від обіймів московського спрута, вільну від всякої Москви, Україну на руїнах потворної імперії і захланницького народу. За Україну, звільнену від змори тоталітаризму, совєтського то соціалістичного, який тепер прокладає собі тріюмфальну дорогу в цілий світ. За Україну вільну від держави-тирана, вільну від колхозної панщини. За Україну не пацифістичну, що ставить мир в рабстві понад все, лиш за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух нації, яка свою правду і Божу справедливість ставляла б понад життя і добробут.
І найголовніше, на прапорі тієї України, за яку маємо боротися, яку маємо пояснити усім, має стояти не дрібна ідейка біжучого часу – соціялізм, чи інша “кратія”, а наша прадавня ідея, ідея нашої нації – ідея християнської культури. Ідея активного, віруючого, войовничого християнства та його оборонців, які в великім зударі, що гряде, виразно стануть по боці християнської ідеї проти всіх явних і тайних сил, що заприсяглися в багні матеріялізму втопити ідею Христа, і ввести рабство і темряву в світ.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
14.02.202512:55
Люди із собачими головами в українській культурі, народній творчості та релігії
↓↓↓
↓↓↓
13.02.202517:00
Костянтин Іванович Острозький-
Народився у 1460 році на Волині.
Велика постать в історії України. Мабуть всім про нього відомо. Відомо про його перемоги на полях битв, але також він залишив по собі великий культурний спадок.
Острозький зміг добитися від короля Литви дозволу, щоби перебудувати соборну церкву Вільнюса- Пречистої Богородиці(до речі не зважаючи на те, що нові церкви будувати було тоді суворо заборонено).
Пізніше у 1511 році, отримав на сеймі в Бересті підтвердження королем привілею для Православної церкви, за яким вона мала власне судівництво, була позбавлена втручання світських чинників у справи призначення на посади. У 1514 році отримав дозвіл на будівництво мурованої церкви Св. Трійці на місці дерев'яної, нової — Успіння (пол. Przeniesienie) Св. Миколая у Вільні. В 1521 р. було збудовано нову замкову церкву в Острозі.
Але також багатьом відома битва під Оршею, де Острозький отримав впевнену перемогу.
У 1514 році, московський князь- Василь ІІІ, продовжив політику свого батька Івана ІІІ, щодо земель ВКЛ(Великого Князівства Литовського) і намагався загарбати ще землі. Згодом окупувавши Смоленськ і взявши в облогу Оршу.
Орша була важливим стратегічним пунктом, на перехрещенні торгівельних шляхів між Києвом, Вільном і Москвою.
У лавах ВКЛ налічувалося 35 тисяч бійців. До слову литвини та русини складали менше половини війська. Більшість були короні війська Польщі. Як відомо загальне керівництво здійснював Князь, Костянтин Острозький.
На момент битви, перебуваючи у програшній позиції, Острозький зважився на хитрощі. Імітацію форсування Дніпра у водному місці. Острозький таємно перекинув війська на інші позиції, де збудував дерев'яний міст для переправи через Дніпро, для переправи бійців та артилерії.
Після чого напав на позиції московитів та розбив їх вщент. московити втратили 30 тисяч вояків, а литовська сторона лише 4 тисячі.
У полон Острозький захопив:
-двох воєвод.
-37 бояр.
-2 тисячі дворян зі стягами московії.
Перемога відкрила шлях до Смоленську.
Про цю перемогу розмовляли по всій Європі. Навіть у Ватикані. Цю перемогу порівнювали з перемогою Римського полководця- Сціпіона Африканського. Над Ганібалом, при Заммі у 202 році до нашої ери.
Острозького назвали Сціпіоном Руським. Сам Острозький на честь перемоги збудував у Вільно 2 православні церкви.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
Народився у 1460 році на Волині.
Велика постать в історії України. Мабуть всім про нього відомо. Відомо про його перемоги на полях битв, але також він залишив по собі великий культурний спадок.
Острозький зміг добитися від короля Литви дозволу, щоби перебудувати соборну церкву Вільнюса- Пречистої Богородиці(до речі не зважаючи на те, що нові церкви будувати було тоді суворо заборонено).
Пізніше у 1511 році, отримав на сеймі в Бересті підтвердження королем привілею для Православної церкви, за яким вона мала власне судівництво, була позбавлена втручання світських чинників у справи призначення на посади. У 1514 році отримав дозвіл на будівництво мурованої церкви Св. Трійці на місці дерев'яної, нової — Успіння (пол. Przeniesienie) Св. Миколая у Вільні. В 1521 р. було збудовано нову замкову церкву в Острозі.
Але також багатьом відома битва під Оршею, де Острозький отримав впевнену перемогу.
У 1514 році, московський князь- Василь ІІІ, продовжив політику свого батька Івана ІІІ, щодо земель ВКЛ(Великого Князівства Литовського) і намагався загарбати ще землі. Згодом окупувавши Смоленськ і взявши в облогу Оршу.
Орша була важливим стратегічним пунктом, на перехрещенні торгівельних шляхів між Києвом, Вільном і Москвою.
У лавах ВКЛ налічувалося 35 тисяч бійців. До слову литвини та русини складали менше половини війська. Більшість були короні війська Польщі. Як відомо загальне керівництво здійснював Князь, Костянтин Острозький.
На момент битви, перебуваючи у програшній позиції, Острозький зважився на хитрощі. Імітацію форсування Дніпра у водному місці. Острозький таємно перекинув війська на інші позиції, де збудував дерев'яний міст для переправи через Дніпро, для переправи бійців та артилерії.
Після чого напав на позиції московитів та розбив їх вщент. московити втратили 30 тисяч вояків, а литовська сторона лише 4 тисячі.
У полон Острозький захопив:
-двох воєвод.
-37 бояр.
-2 тисячі дворян зі стягами московії.
Перемога відкрила шлях до Смоленську.
Про цю перемогу розмовляли по всій Європі. Навіть у Ватикані. Цю перемогу порівнювали з перемогою Римського полководця- Сціпіона Африканського. Над Ганібалом, при Заммі у 202 році до нашої ери.
Острозького назвали Сціпіоном Руським. Сам Острозький на честь перемоги збудував у Вільно 2 православні церкви.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
13.02.202512:55
ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ НА ЕМІГРАЦІЇ
↓↓↓
↓↓↓
12.02.202512:55
Хмельниччина і народження козацького українського народу
↓↓↓
↓↓↓
19.02.202516:55
НАМУЛ НЕВОЛІ — ДМИТРО ДОНЦОВ
ЧАСТИНА ПЕРША
↓↓↓
ЧАСТИНА ПЕРША
↓↓↓
14.02.202518:25
ЗА ЯКУ УКРАЇНУ? — ДМИТРО ДОНЦОВ
( ЧАСТИНА ТРЕТЯ )
↓↓↓
( ЧАСТИНА ТРЕТЯ )
↓↓↓
14.02.202508:00
КУБАНСЬКЕ КОЗАЦТВО — ЧАСТИНА ШОСТА
1930 року радянська імперія розпочала тотальний наступ на українство в Україні і поза її межами. Велась безкомпромісна, люта, терористична русифікація, яка протягом довгих десятиріч набирала дедалі більших темпів і масштабів. Усі, хто стояв біля джерел українського національно-культурного відродження на Кубані, зазнали переслідувань і репресій.
Серед української інтелігенції загинуло півтори тисячі осіб. Кафедру української мови і літератури в колишньому Краснодарському педінституті розігнали, студентів і викладачів заарештували, заслали в табори, в яких ті, хто вижили, відсиділи 25 років. Лише за українську мову в офіційних установах і носіння вишиванок давали 10 років таборів.
В українських станицях навчання велося виключно російською мовою. Закрили український театр, припинили випуск газет. Навіть назви станиць перейменували: Київську на Ленінградську, Уманську на Червоноартільну, Полтавську на Красноармєйську тощо.
Українська культура на Кубані була принижена й дійшла до повного занепаду. І сьогодні тут немає жодної української школи, не виходить жодної української газети чи журналу, не видано жодної української книги, діловодство ведеться виключно московською мовою. Немає 1 жодної, бодай короткої, україномовної радіо-чи телепрограми.
Населення Кубані пережило за радянської лоби національно-демографічні катаклізми й трагедії. Штучний голодомор-геноцид 1932-1933 рр. в Україні захопив і Кубань, де компактно проживало українське населення. Вимерлі станиці заселяли переселенцями з московії. У 1929р. 200 тисяч заможних селян Кубані було лепортовано на північні землі та в Казахстан за невиконання величезних норм заготівель хліба. Накази були підписані Сталіним і Молотовим.
За переписом 1920 р. в Кубанській окрузі проживало 1 222 140 українців, що складало •55% усього населення цього регіону. До війни 1941-1945 рр. у центральній і західній частинах Краснодарського краю ( Чорноморія ), де в кінці XVIII ст. оселилися козаки Чорноморського війська, тобто колишні запорожці, українці становили 80-90% населення. Перепис 1959 р. фіксує їх лише 4%. У 1989 р. радянська статистика добилася рекордного показника: зафіксовано лише 3% українського населення в Краснодарському краї.
Безперечно, знищення українців, їх насильницька депортація, голодомор-геноцид та інші злочини радянської імперії мали страхітливі демографічні наслідки, адже дуже багато українців під час перепису називали себе московитами: чи під тиском, чи з остраху перед можливими переслідуваннями. Переписувачі відверто залякували: "Или пишем русский, или ссылка на Урал". Чимало було й таких, які втратили національну самовідданість, рідну мову, нічого не знали про свій родовід, бо в них вкрали національну історичну пам’ять.
Значна кількість україномовного населення під час переписів називала себе просто козаками. Коли їм доводили, що це не національна ознака, вони, особливо жінки, говорили: «Пишіть — руська хахлушка». У переписних документах залишали тільки перше слово. Русифікувалися й прізвища. В паспортах Ляшко ставав Ляшковим, Жовтобрюх — Жовтобрюховим. Півень — Пєтуховим. Тепер тільки троє-четверо із сотні кубанців пишуть себе українцями.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
1930 року радянська імперія розпочала тотальний наступ на українство в Україні і поза її межами. Велась безкомпромісна, люта, терористична русифікація, яка протягом довгих десятиріч набирала дедалі більших темпів і масштабів. Усі, хто стояв біля джерел українського національно-культурного відродження на Кубані, зазнали переслідувань і репресій.
Серед української інтелігенції загинуло півтори тисячі осіб. Кафедру української мови і літератури в колишньому Краснодарському педінституті розігнали, студентів і викладачів заарештували, заслали в табори, в яких ті, хто вижили, відсиділи 25 років. Лише за українську мову в офіційних установах і носіння вишиванок давали 10 років таборів.
В українських станицях навчання велося виключно російською мовою. Закрили український театр, припинили випуск газет. Навіть назви станиць перейменували: Київську на Ленінградську, Уманську на Червоноартільну, Полтавську на Красноармєйську тощо.
Українська культура на Кубані була принижена й дійшла до повного занепаду. І сьогодні тут немає жодної української школи, не виходить жодної української газети чи журналу, не видано жодної української книги, діловодство ведеться виключно московською мовою. Немає 1 жодної, бодай короткої, україномовної радіо-чи телепрограми.
Населення Кубані пережило за радянської лоби національно-демографічні катаклізми й трагедії. Штучний голодомор-геноцид 1932-1933 рр. в Україні захопив і Кубань, де компактно проживало українське населення. Вимерлі станиці заселяли переселенцями з московії. У 1929р. 200 тисяч заможних селян Кубані було лепортовано на північні землі та в Казахстан за невиконання величезних норм заготівель хліба. Накази були підписані Сталіним і Молотовим.
За переписом 1920 р. в Кубанській окрузі проживало 1 222 140 українців, що складало •55% усього населення цього регіону. До війни 1941-1945 рр. у центральній і західній частинах Краснодарського краю ( Чорноморія ), де в кінці XVIII ст. оселилися козаки Чорноморського війська, тобто колишні запорожці, українці становили 80-90% населення. Перепис 1959 р. фіксує їх лише 4%. У 1989 р. радянська статистика добилася рекордного показника: зафіксовано лише 3% українського населення в Краснодарському краї.
Безперечно, знищення українців, їх насильницька депортація, голодомор-геноцид та інші злочини радянської імперії мали страхітливі демографічні наслідки, адже дуже багато українців під час перепису називали себе московитами: чи під тиском, чи з остраху перед можливими переслідуваннями. Переписувачі відверто залякували: "Или пишем русский, или ссылка на Урал". Чимало було й таких, які втратили національну самовідданість, рідну мову, нічого не знали про свій родовід, бо в них вкрали національну історичну пам’ять.
Значна кількість україномовного населення під час переписів називала себе просто козаками. Коли їм доводили, що це не національна ознака, вони, особливо жінки, говорили: «Пишіть — руська хахлушка». У переписних документах залишали тільки перше слово. Русифікувалися й прізвища. В паспортах Ляшко ставав Ляшковим, Жовтобрюх — Жовтобрюховим. Півень — Пєтуховим. Тепер тільки троє-четверо із сотні кубанців пишуть себе українцями.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
13.02.202516:56
Костянтин Іванович Острозький
↓↓↓
↓↓↓
13.02.202508:01
ЗА ЯКУ УКРАЇНУ? ( ЧАСТИНА ДРУГА ) —
Другий приклад, більш віддалений, це приклад нашої демосоціялістичної інтелігенції, якій по упадку царату в 1917 р., доля вложила керму на Україні. Стихія національна вибуха з нечуваною силою в той пам’ятний рік. Вона була агресивна і войовнича щодо тактики, самостійницька щодо поривів, мети руху, непогамована й ворожа до зайдів і до імперії.
Це виявилося на різних з’їздах – селянських, військових і пр., це виявилося пізніше в так званій “отаманії”, яку не треба недооцінювати і яка, за свідоцтвом самих московсько-большевицьких істориків, була грізною самостійницькою силою на Україні, що ударемнила навіть експансію большевиків на (комуністичну тоді) Угорщину і на Балкани.
Замість ту стихію оформити організаційно й ідейно, інтелігенція наша, під сильним впливом російських політичних категорій, почала лляти холодну воду на розпечене залізо народнього гніву. Імперію, виходило, треба було не валити, а підтримувати навіть зброєю і кров’ю українського вояка. Відділятися від імперії теж, виходило, не було треба.
Не треба було і воєнною силою виборювати свободу Україні, все можна було полагодити в петербурзьких канцеляріях мирним шляхом. Соціалістичні вожді переконували народ, що треба уникати “фанатичної виключности”, що не треба піддаватися почуттю ненависти до займанців; вчили, що “про національне порізнення між Україною і Росією не може бути й мови”; що треба відкинути “демагогічне гасло самостійности”; що не можна требити революції “захватним, самочинним шляхом”; вони ніколи не думали, “що нам силою доведеться здобувати свої права”.
Демократи і соціялісти – за їх власними звіреннями – “повірили відразу, без вагань” в чисте серце російської демократії, думали, що революцію можна робити “в організований спосіб, не викликаючи братовбійчої різні поміж українською і російською демократіями, без вибухів, без “шовінізму”, “мілітаризму”, і “фанатизму”. Провідники двох найвпливовіших партій на тодішній Україні, соц. демократів і соц. революціонерів, вже в початках 1929-х рр., признавалися: “ми не були соглашателями (угодовцями) по суті, та своєю м’якотілістю допомогли до створення об’єктивних умов для соглашательства”.
Признавалися, що “ми, українські соціал-демократи, вихолостили марксизм”, вірили лише “в об’єктивний хід подій, прийняли з марксизму тільки те, що міг той біг подій нам дати незалежно від нашої волі”.
Вони самі признавалися, що вірили лише в “механічний розвиток соціяльних відносин, не маючи самі жагучого, одважного прагнення” знищити ворожий собі світ. Тому й іншим не вірили, що вони приходять на Україну, щоб її знищити і собі підкорити.
Очевидно, що з такою психікою, “вихолощеною від усіх мужеських первнів, від усіх гарячих прагнень здійснити свою мету чи ідеал, з дрібноміщанською відразою до боротьби, зі страхом відчепитися від імперського фартушка “матушки Росії”, – ці провідники не могли прийняти тієї, ними давно забутої, національної правди, що буйним пожаром вибухла тоді на Україні.
Хотіли той пожар гасити, але противник, з яким шукали “соглашательства”, на нього не пішов, а просто скочив їм до горла. Треба було боронити життя. І тоді щойно почала інтелігенція організувати боротьбу за самостійність, ще вчора уважаючи ту самостійність за непотрібну і шкідливу, так само як і ту боротьбу.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
Другий приклад, більш віддалений, це приклад нашої демосоціялістичної інтелігенції, якій по упадку царату в 1917 р., доля вложила керму на Україні. Стихія національна вибуха з нечуваною силою в той пам’ятний рік. Вона була агресивна і войовнича щодо тактики, самостійницька щодо поривів, мети руху, непогамована й ворожа до зайдів і до імперії.
Це виявилося на різних з’їздах – селянських, військових і пр., це виявилося пізніше в так званій “отаманії”, яку не треба недооцінювати і яка, за свідоцтвом самих московсько-большевицьких істориків, була грізною самостійницькою силою на Україні, що ударемнила навіть експансію большевиків на (комуністичну тоді) Угорщину і на Балкани.
Замість ту стихію оформити організаційно й ідейно, інтелігенція наша, під сильним впливом російських політичних категорій, почала лляти холодну воду на розпечене залізо народнього гніву. Імперію, виходило, треба було не валити, а підтримувати навіть зброєю і кров’ю українського вояка. Відділятися від імперії теж, виходило, не було треба.
Не треба було і воєнною силою виборювати свободу Україні, все можна було полагодити в петербурзьких канцеляріях мирним шляхом. Соціалістичні вожді переконували народ, що треба уникати “фанатичної виключности”, що не треба піддаватися почуттю ненависти до займанців; вчили, що “про національне порізнення між Україною і Росією не може бути й мови”; що треба відкинути “демагогічне гасло самостійности”; що не можна требити революції “захватним, самочинним шляхом”; вони ніколи не думали, “що нам силою доведеться здобувати свої права”.
Демократи і соціялісти – за їх власними звіреннями – “повірили відразу, без вагань” в чисте серце російської демократії, думали, що революцію можна робити “в організований спосіб, не викликаючи братовбійчої різні поміж українською і російською демократіями, без вибухів, без “шовінізму”, “мілітаризму”, і “фанатизму”. Провідники двох найвпливовіших партій на тодішній Україні, соц. демократів і соц. революціонерів, вже в початках 1929-х рр., признавалися: “ми не були соглашателями (угодовцями) по суті, та своєю м’якотілістю допомогли до створення об’єктивних умов для соглашательства”.
Признавалися, що “ми, українські соціал-демократи, вихолостили марксизм”, вірили лише “в об’єктивний хід подій, прийняли з марксизму тільки те, що міг той біг подій нам дати незалежно від нашої волі”.
Вони самі признавалися, що вірили лише в “механічний розвиток соціяльних відносин, не маючи самі жагучого, одважного прагнення” знищити ворожий собі світ. Тому й іншим не вірили, що вони приходять на Україну, щоб її знищити і собі підкорити.
Очевидно, що з такою психікою, “вихолощеною від усіх мужеських первнів, від усіх гарячих прагнень здійснити свою мету чи ідеал, з дрібноміщанською відразою до боротьби, зі страхом відчепитися від імперського фартушка “матушки Росії”, – ці провідники не могли прийняти тієї, ними давно забутої, національної правди, що буйним пожаром вибухла тоді на Україні.
Хотіли той пожар гасити, але противник, з яким шукали “соглашательства”, на нього не пішов, а просто скочив їм до горла. Треба було боронити життя. І тоді щойно почала інтелігенція організувати боротьбу за самостійність, ще вчора уважаючи ту самостійність за непотрібну і шкідливу, так само як і ту боротьбу.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
12.02.202510:59
УСІМ НАГАДУЮ ПРО ЗБІР!
19.02.202513:01
КАРПАТСЬКА СІЧ —
"Карпатську Січ" заснували активісти національного руху, у межах якого ще від 1920-х років у Підкарпатті функціонували культурно-просвітницькі та протипожежні товариства з метою виховання місцевої молоді в дусі українського патріотизму. Ці організації не мали суто військової спрямованості, однак окремі елементи виховання та підготовки, яку памолодь отримувала під час участі у їхній діяльності, були потенційно важливими й у межах військового вишколу.
Тож під час утворення 9 листопада 1938 року Організації народної самооборони "Карпатська Січ" її засновники могли спертися на міцну основу й розраховувати на численних прихильників. Це давало змогу за підтримки місцевого уряду на чолі з Августином Волошиним взяти виразний курс на формування місцевих українських національних збройних сил, офіційною метою яких була допомога збройним силам Чехословаччини.
Сформована з утвореної у вересні 1938 року "Української національної оборони" на чолі зі Степаном Россохою, "Карпатська Січ" проголосила своєю метою підтримання правопорядку, захист краю від можливої зовнішньої агресії та боротьбу з антиукраїнською протидержавною пропагандою. Ймовірними агресорами, про яких у статуті організації не згадувалось, були насамперед угорці та поляки, які зазіхали на територію Підкарпаття.
Угорщина, а також Польща не полишали спроб загарбати цю територію. Угорщина прагнула відновити свій тисячолітній кордон по Карпатському перевалу, а поляки мали воєнно-стратегічні інтереси щодо цього краю. Вони вважали, що саме по Карпатській Україні має зійтися кордон між Угорщиною та Польщею.
Від самого створення "Карпатська Січ" мала чітку розгалужену структуру з січовими відділами по всій території Підкарпаття. Місцеві об’єднання організації з окремих сіл об’єднувались у районові команди, які своєю чергою підпорядковувались командам округ.
Керівництво місцевими осередками здійснювали Головна команда й Рада з Хусту, де розташовувався головний штаб ОНОКС. Очолив організацію відомий своєю послідовною проукраїнською позицією громадсько-політичний діяч Дмитро Климпуш, який прибув до Хусту на запрошення Августина Волошина й обійняв посаду Головного команданта "Карпатської Січі".
У межах організації діяли п’ять постійних гарнізонів, в яких здійснювався військовий вишкіл бійців. Інша частина січовиків виконувала допоміжну службу в поліції та прикордонній сторожі, набуваючи практичного досвіду правоохоронної діяльності та захисту кордонів.
1 січня 1939 року було оголошено також про створення Жіночої Січі, яку очолили Стефанія Тисовська та її заступниця Марія Хименець. Членкині Жіночої Січі були розвідницями та медичними сестрами, працювали в радіотелеграфній і телефонній службах, шили чоловічі й жіночі однострої, національні й січові прапори тощо.
15 березня 1939 року, після проголошення незалежності Карпатської України, «Карпатська Січ» стала національною армією цієї української держави. В цьому статусі збройних сил суверенної держави "Карпатська Січ" мужньо й героїчно боронила рідну землю від агресії з боку Угорщини, здійсненої з дозволу нацистської Німеччини.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
"Карпатську Січ" заснували активісти національного руху, у межах якого ще від 1920-х років у Підкарпатті функціонували культурно-просвітницькі та протипожежні товариства з метою виховання місцевої молоді в дусі українського патріотизму. Ці організації не мали суто військової спрямованості, однак окремі елементи виховання та підготовки, яку памолодь отримувала під час участі у їхній діяльності, були потенційно важливими й у межах військового вишколу.
Тож під час утворення 9 листопада 1938 року Організації народної самооборони "Карпатська Січ" її засновники могли спертися на міцну основу й розраховувати на численних прихильників. Це давало змогу за підтримки місцевого уряду на чолі з Августином Волошиним взяти виразний курс на формування місцевих українських національних збройних сил, офіційною метою яких була допомога збройним силам Чехословаччини.
Сформована з утвореної у вересні 1938 року "Української національної оборони" на чолі зі Степаном Россохою, "Карпатська Січ" проголосила своєю метою підтримання правопорядку, захист краю від можливої зовнішньої агресії та боротьбу з антиукраїнською протидержавною пропагандою. Ймовірними агресорами, про яких у статуті організації не згадувалось, були насамперед угорці та поляки, які зазіхали на територію Підкарпаття.
Угорщина, а також Польща не полишали спроб загарбати цю територію. Угорщина прагнула відновити свій тисячолітній кордон по Карпатському перевалу, а поляки мали воєнно-стратегічні інтереси щодо цього краю. Вони вважали, що саме по Карпатській Україні має зійтися кордон між Угорщиною та Польщею.
Від самого створення "Карпатська Січ" мала чітку розгалужену структуру з січовими відділами по всій території Підкарпаття. Місцеві об’єднання організації з окремих сіл об’єднувались у районові команди, які своєю чергою підпорядковувались командам округ.
Керівництво місцевими осередками здійснювали Головна команда й Рада з Хусту, де розташовувався головний штаб ОНОКС. Очолив організацію відомий своєю послідовною проукраїнською позицією громадсько-політичний діяч Дмитро Климпуш, який прибув до Хусту на запрошення Августина Волошина й обійняв посаду Головного команданта "Карпатської Січі".
У межах організації діяли п’ять постійних гарнізонів, в яких здійснювався військовий вишкіл бійців. Інша частина січовиків виконувала допоміжну службу в поліції та прикордонній сторожі, набуваючи практичного досвіду правоохоронної діяльності та захисту кордонів.
1 січня 1939 року було оголошено також про створення Жіночої Січі, яку очолили Стефанія Тисовська та її заступниця Марія Хименець. Членкині Жіночої Січі були розвідницями та медичними сестрами, працювали в радіотелеграфній і телефонній службах, шили чоловічі й жіночі однострої, національні й січові прапори тощо.
15 березня 1939 року, після проголошення незалежності Карпатської України, «Карпатська Січ» стала національною армією цієї української держави. В цьому статусі збройних сил суверенної держави "Карпатська Січ" мужньо й героїчно боронила рідну землю від агресії з боку Угорщини, здійсненої з дозволу нацистської Німеччини.
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
14.02.202516:04
Націоналістично-Патріотична Папка
Ця папка представляє собою збірку найбільш націоналістичних каналів, які вам розкажуть про Український Націоналізм та його мету.
Тут ви знайдете героїчні сторінки нашої історії з різних часів. Ви дізнаєтесь про славні подвиги предків наших.
Ви дізнаєтесь чин України та нашу національну мету, яку викривляють вороги наші.
Україна є невід'ємною частиною нашого серця, як і Нація за яку ми боремось.
Разом ми зможемо зробити будь-що!
Якщо бентежить доля України та її Нації приєднуйся до папки та разом з нами популяризуй ідею і чин України та її славетне минуле!
Звеличимо Націю РАЗОМ!
Приєднатися
Приєднатися
Приєднатися
Ця папка представляє собою збірку найбільш націоналістичних каналів, які вам розкажуть про Український Націоналізм та його мету.
Тут ви знайдете героїчні сторінки нашої історії з різних часів. Ви дізнаєтесь про славні подвиги предків наших.
Ви дізнаєтесь чин України та нашу національну мету, яку викривляють вороги наші.
Україна є невід'ємною частиною нашого серця, як і Нація за яку ми боремось.
Разом ми зможемо зробити будь-що!
Якщо бентежить доля України та її Нації приєднуйся до папки та разом з нами популяризуй ідею і чин України та її славетне минуле!
Звеличимо Націю РАЗОМ!
Приєднатися
Приєднатися
Приєднатися
14.02.202507:55
КУБАНСЬКЕ КОЗАЦТВО
( ЧАСТИНА ШОСТА )
↓↓↓
( ЧАСТИНА ШОСТА )
↓↓↓
13.02.202507:55
ЗА ЯКУ УКРАЇНУ? — ДМИТРО ДОНЦОВ
( ЧАСТИНА ДРУГА )
↓↓↓
( ЧАСТИНА ДРУГА )
↓↓↓
08.02.202513:01
ПОХІД НА ЦАРГОРОД ( 907 рік ) —
Нестор Літописець розповідає, що "пішов Олег на Царгород на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі. І прийшов до Царгорода, греки ж замкнули морську бухту, а місто зачинили. І звелів Олег своїм воїнам зробити колеса і поставити на них кораблі. І з попутним вітром напнули вітрила і пішли з боку моря до міста".
Спочатку візантійські посланці намагалися отруїти Олега, перш ніж він міг наблизитися до Константинополя. Вождь русів, відомий своїми пророчими здібностями, відмовився пити з отруєної чаші.
Розуміючи неможливість чинити опір русам, місто здалось і князь Олег в знак своєї перемоги прибив свій щит на ворота міста.
Руські дружинники були обдаровані великими дарами. Також візантійці надали право руським купцям проїжджати до Царгорода й торгувати, не сплачуючи мита. Упродовж 6 місяців купці могли безкоштовно отримувати продовольство й забезпечуватися необхідним спорядженням для повернення додому. Зі свого боку руси зобов'язувалися допомагати Візантії боротися з кочівниками. Проте візантійці порушили даний договір і у 911 році Олег спорядив новий похід на Царгород.
Також існує легенда про дарунок вітрил для кораблів війська Олега. Серед них були одні з коштовної тканини, а інші з простої, полотняної. Князь для своїх суден вибрав другий варіант, а на кораблі варяг почепив дорогі вітрила. Після прибуття додому з'ясувалося, що коштовні вітрила перетворилися на суцільне дрантя, а полотняні залишилися цілими. Вони витримали штормові вітри. Звідси походить відомий слов'янський вислів: "Будемо триматися свого грубого вітрила".
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
Нестор Літописець розповідає, що "пішов Олег на Царгород на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі. І прийшов до Царгорода, греки ж замкнули морську бухту, а місто зачинили. І звелів Олег своїм воїнам зробити колеса і поставити на них кораблі. І з попутним вітром напнули вітрила і пішли з боку моря до міста".
Спочатку візантійські посланці намагалися отруїти Олега, перш ніж він міг наблизитися до Константинополя. Вождь русів, відомий своїми пророчими здібностями, відмовився пити з отруєної чаші.
Розуміючи неможливість чинити опір русам, місто здалось і князь Олег в знак своєї перемоги прибив свій щит на ворота міста.
Руські дружинники були обдаровані великими дарами. Також візантійці надали право руським купцям проїжджати до Царгорода й торгувати, не сплачуючи мита. Упродовж 6 місяців купці могли безкоштовно отримувати продовольство й забезпечуватися необхідним спорядженням для повернення додому. Зі свого боку руси зобов'язувалися допомагати Візантії боротися з кочівниками. Проте візантійці порушили даний договір і у 911 році Олег спорядив новий похід на Царгород.
Також існує легенда про дарунок вітрил для кораблів війська Олега. Серед них були одні з коштовної тканини, а інші з простої, полотняної. Князь для своїх суден вибрав другий варіант, а на кораблі варяг почепив дорогі вітрила. Після прибуття додому з'ясувалося, що коштовні вітрила перетворилися на суцільне дрантя, а полотняні залишилися цілими. Вони витримали штормові вітри. Звідси походить відомий слов'янський вислів: "Будемо триматися свого грубого вітрила".
ꑭУНС | БУСТ | ЧАТꑭ
Паказана 1 - 24 з 43
Увайдзіце, каб разблакаваць больш функцый.