Дайджести кращих історичних статей тижня, а також давні світлини, архівні матеріали, відеоінтерв'ю зі світовими істориками, підбірка кращих репортажних фото та багато іншого цікавого
Вовняні запаски з килимовим орнаментом, які одягали поверх спідниці, наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття були популярними серед мешканок Житомирського Полісся. Один із різновидів має народну назву "в козаки".
Орнамент "в козаки" з’явився не пізніше XVIII століття і був запозичений із килимів Малої Азії. Згодом на Житомирщині, наслідуючи орнаментику і композицію килимів, почали ткати жіночі запаски, які називали "килимовими".
Один із найстаріших килимів, який можна вважати прообразом таких запасок, датується 1782 роком і зберігається в Музеї декоративно-прикладного мистецтва в Києво-Печерському заповіднику.
На фото — жінка зліва у килимовій запасці. Початок ХХ ст. Житомирщина.
Про орнамент Житомирщини родом із Туреччини читайте у матеріалі на нашому сайті → https://bit.ly/43haUZk
25.02.202513:13
Фото: «Казініянум» в Інсбруці, перша половина ХХ століття.
25.02.202513:13
З містом Інсбрук, що в Тіролі на заході Австрії, за 1268 км сучасними шляхами від Львова, пов’язані роки навчання Йосифа Сліпого у «Казініянумі» – міжнародній римо-католицькій Духовній семінарії Петра Казінія. Згадував: «Як ми приїхали до “Казініянума”, то була десь шоста година ранку. Нас впроваджено до атріюм, в якому на підвищенні стояла велика статуя Серця Христового. І я тоді подумав собі: що то з мене буде!?»
Варто згадати, що Йосиф зустрів митрополита Андрея уперше після його звільнення з російського ув’язнення саме в Інсбруці. Там Сліпий написав дисертацію німецькою мовою «Поняття “життя” в Євангелії і Першому посланні св. Івана», яку захистив уже після священничих свячень в Унівському монастирі.
Свою габілітацію (наукову працю, захист якої дозволяє викладати у університеті) Йосиф планував писати в Мюнхені, але дорогою туди 1918 року, захворів іспанським грипом, і змушений був одразу покинути місто, знову перебравшись до знайомого Інсбрука.
У підсумку габілітаційну працю німецькою мовою з догматичного богослов’я на тему «Вчення візантійського патріярха Фотія про Трійцю» написав і захистив 1921 року в Інсбруку, де також доповнив свої студії в університеті: вивчав філософію, класичні мови, мистецтво, історію.
Побиття дружини у річпосполитському селі вважали нормою подружніх стосунків.
Францішек Вільк з села Недзьвядки під Ґлоґовим Малопольським бачив, як його господар Войцех Незгода «бив свою дружину, тримаючи її однією рукою за голову, а іншою бив». Матіяш Лукавецький із Чукви намотав дружинину косу навколо своєї долоні, щоб вона не вирвалася, і гатив її кулаком по ребрах.
Тодішня сільська громадська думка дуже поблажливо ставилася до колотнечі і «звичайного» биття дружин. Як це було, ми лише інколи дізнаємося із записів тих судових справ, коли від подружнього насилля страждав хтось сторонній. Наприклад, у Староґрудському ключі Марцін Мархлік «свою дружину побив і ганяв її по саду за те, що діти плакали, а він у той час був п’яний». Натомість у Райброті: «Антоній Лисчаж, прийшовши у Провідну неділю із броварні напідпитку до свого дому, у якому почав над своєю дружиною свої звичні биття і галас виробляти так сильно, що його дружина втекла до дому згаданої [Гельжбети] Ковальки і скавучала біля її халупи вночі, порятунку від неї жадаючи, яка відразу зглянулась над нею, пустила її до хати, тоді вдерся згаданий Лисчаж до дому Ковальки і там відразу почав через всілякі закиди галас робити, як свою дружину, так і Ковальку та її доньку бити й усіляке сум’яття вночі чинити».
Побиті дружини, якщо не знаходили підтримки ані в суді, ані в сім’ї (а вони її зазвичай не знаходили, якщо побиття були «помірними» і «виправданими»), могли вдатися лише до чарів.
Які форми насильства траплялися в подружньому житті сільської громади? Дізнавайтеся у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I
25.02.202507:05
25 лютого 1871 року народилася Лариса Косач.
Ми знаємо її як Українку. І часто замикаємо у кордонах України. Ще частіше шкодуємо через хворобу, яка вбила її молодою. Проте, Лариса Косач за свої 42 роки не мала меж. Ані географічних, ані літературних. Озеро Нечимне на Волині надихнуло її на «Лісову пісню», а «Камінного господаря», дії якого відбуваються в Іспанії, завершила у Грузії.
Літературознавиця Віра Агеєва дослідила інформацію про понад 20 міст світу, що стали віхами на життєвому та творчому шляху письменниці. Запрошуємо вас пройти її маршрутами за допомогою нашої інтерактивної мапи ⟶ https://bit.ly/3X7LdXh
На фото – Леся Українка, 1888 рік.
24.02.202510:04
Фото: свячення Бориса Ґудзяка у соборі Святого Юра, 1998 рік.
24.02.202510:04
Борис Ґудзяк організовував численні проєкти, став співзасновником організації «Українська молодь — Христові!», відкрив Інститут історії Церкви. І повсякчас мріяв про університет. Будував його у своїй голові — обʼєднував систему, яка працювала в «Пласті» і в семінарії патріарха Йосифа Сліпого. І конкретно працював. Отримавши постдокторський грант — 25 тисяч доларів — почав залучати до проєкту Інституту та майбутнього університету молоду інтелігенцію.
Через 15 років після закінчення семінарії, 1998-го, у львівському соборі Святого Юра Борис Ґудзяк став священником. Через кілька років на стіл отцеві Ґудзяку поклали газету «Експрес». Там було інтервʼю з його мамою. І він вперше дізнався те, чого ніколи від неї не чув. Як під час Маївки вона, молода жінка, що впродовж 9 років не могла завагітніти, пообіцяла Матері Божій, що якщо народить сина, то він стане священником.
Наступного дня після нашого інтервʼю у Києві відбувався благодійний вечір Українського католицького університету. Мрія Бориса Ґудзяка, яка справдилася. Університету, ректором якого він був у перші роки його діяльности. На благодійному заході владика Борис взяв слово, з мікрофоном ходив поміж столами. Він говорив про те, що треба берегти своє серце. Відкинути гнів і страх, загнати їх у кишеню і замкнути за двома замками. Говорив про надію, якою натомість треба наповнювати душу. Після його промови понад 200 людей довго аплодували стоячи. Хтось плакав. А мені уявлялася усміхнена жінка. Тієї миті — у розкішній залі дорогого столичного готелю — вона шепотіла своєму синові на вухо: «Говори. Твої слова дають світло й надію. Навіть у найтемніші часи».
[ Проєкт втілено спільно з Інститутом лідерства та управління УКУ]
"Подія, що зробила епоху в історії української культури" — саме так член НТШ Іван Кревецький висловився про вихід "Апостола", якого у лютому 1574-го Іван Федоров надрукував у Львові.
Вигнаний із Московії через протидію з боку консервативного духівництва, першодрукар прибув до Львова, який називав "богоспасенним містом". Там у власній друкарні за підтримки місцевих міщан він видав книгу "Діяння та Послання Святих Апостолів". Перша українська друкована книга вирізнялася великим форматом, різноманітним та майстерним художнім оформленням, а також високою якістю друку.
Львівський "Апостол" мав досить значний для того часу наклад — 1200 примірників. До наших днів збереглося близько 100 екземплярів, які нині зберігаються в найбільших бібліотеках України, а також у Польщі, Болгарії, США та інших країнах.
«23 лютого 1952 року в одному із лісових бункерів біля села Дзвиняч на Івано-Франківщині героїчно загинув Михайло Дяченко. Він є найвідомішим повстанським поетом та автором пісні “Рости, рости черемшино”. Його вірші відлунюють досі актуальним змістом, вони є експресивним голосом заклику до збройної боротьби, яка знову на вістрі часу.
Членом ОУН Михайло став у 20 років, а невдовзі із псевдом «Гомін» активно брав участь у збройному підпіллі УПА. Уже 1948 року за значну ідеологічно-пропагандивну роботу та літературно-журналістську діяльність його нагородили Срібним Хрестом Заслуги. Пісню про черемшину «Марко Боєслав» написав і присвятив Марті Свідрук, своїй секретарці та звʼязковій УПА на псевдо «Марійка» (друге псевдо «Черемшина»).
Патріотичні вірші «Марка Боєслава» відгукувалися повстанцям. Його поезії, надруковані на друкарській машинці, енкаведисти вилучали у спецархів із різних повстанських криївок. За Незалежности пісню вільно заспівали по усій Україні, особливо після 1990 року, коли її виконав соліст ансамблю «Соколи» Іван Мацялко. Відтоді вона пережила другу хвилю популярности. Пісню про черемшину співали на протестних акціях Революції Гідности, де уклали нову кінцівку: «Україно, Україно, – ти купаєшся в крові, ми стоїмо на Майдані, усі хлопці-молодці»».
[ Ілюстрація Надія Кушнір ]
Більше про історію виникнення пісні «Рости, рости, черемшино» читайте у «Співанику боротьби» → https://bit.ly/4h1UHuO
22.02.202514:07
Весняної ночі 1941-го сім’я Берестів прокинулася від сильного грюкоту в двері, до їхнього львівського помешкання прийшли поліціянти. Цей візит не був несподіваним, адже вже більше півтора року життя в місті вирувало під окупацією "перших совітів". Крім того, батько сімейства отець Роман Берест ще в січні був засуджений під час так званого "Процесу 59", коли молодь звинуватили в антирадянських злочинах через причетність до ОУН. Отця Романа засудили до смертної кари, взимку 1941-го сім’я бачила його востаннє.
Тієї ночі під час час примусового виселення 8-річна Марта міцно притискала улюблену ляльку, ще не усвідомлюючи, що доведеться пережити її родині.
Історією про дитинство, яке зруйнувала радянська влада, Марта Берест поділилася у 2014-му з дослідниками проєкту "Жива історія".
“Грає пісня Арети Франклін A Rose Is Still a Rose. Слова пісні проникають у душу. Я знову звично думаю про свої шрами. На руках і на ногах є кілька шрамів, походження яких я навіть не пам’ятаю. А є такі, наче мапа, на якій я знаю кожну деталь: операції на руках, ампутації. І той клятий шрам унизу живота, що я його просто ненавиджу.
«Бо троянда — це завжди троянда, мала, ти все ще квітка», — лунає з динаміків голос Арети. Моє тіло вкрите історіями, написаними для мене. Усі вони сталися зі мною. Вони не мої. Я вижила в них. Напрочуд чітко бачу образ: троянда, що вмирає, перетворюється на прекрасну, квітучу червону троянду. Вона огинає стегно, плететься над тазом. Прямо на цьому шрамі. Я йду до татуювальника. Малюнок на шкірі набуває обрисів. Кольори глибокі, скидаються на колір коштовностей, а троянда над шрамом — криваво-червона й наче жива. Той шрам. Усе це так пов’язано між собою. Кімната на другому поверсі. Коли моя найкраща подруга Оленка померла, коли її не стало, мій світ став значно темнішим і я зрозуміла, як сильно вона мене захищала.
Блим. Мене вперше залишили тут саму. Двері відчиняються, на підлогу падає трикутник світла. Пара потворних черевиків робить крок, потому ще крок. Двері зачиняються. Світло зникає. Чути шурхіт. Потім відчуваю гарячий тягар на мені, чужі руки, біль і жах. Я пручаюся, інстинктивно намагаючись захиститися. Наді мною хтось лається російською. Потім звук металевого клацання в лячній тиші. І такий пекучий біль нижче від пупка, що я забуваю, де я, хто я, забуваю все, крім цього невимовного болю. Я непритомнію. І залишаю тіло, вологість крові на шкірі й нещадний біль, піднімаючись над гарячим важким тілом у черевиках, що притискає мене до брудного ліжка.
Та кімната слугувала за підпільний бордель, і, коли мені було від п’яти до семи років, мене щоночі приводили туди. Мені знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що в цій кімнаті нагорі я не мала влади над ситуацією, що потрапляла туди не тому, що погано поводилась.
«Троянда завжди є і буде трояндою» — натхнена піснею Арети я прошу витатуювати цю фразу. Неважливо, квітка жива, вмирає чи зламана. Вона є і завжди буде трояндою. Це нагадування для мене. Це проголошення того, у що я тривалий час не могла повірити. Зі мною сталися жахливі речі. Але вони — це не я. І хоч якою потворною я почуваюся, і хоч як ненавиджу власне тіло та спогади, я гідна любові. А також щасливого життя. Ось що я бажаю збагнути всім, хто пережив фізичну або емоційну травму: Вас не визначає ваше минуле. Вас не визначає те, що сталося з вами. Хоч би яка доля не спіткала вас, залишається внутрішня краса. Ми зцілюємося, переписуючи власну історію. А переписуючи її, стаємо сильнішими. Відтак нас не зупинити”.
👉 Про жахливі події дитинства спортсменки та значення її татуювань читайте у книзі → https://bit.ly/40oOWT5
22.02.202508:03
У період Холодної війни навіть така, здавалося б, буденна справа, як відправка посилок з Америки до Радянського Союзу, могла бути ризикованою як для відправника, так і для одержувача. Влада підозріло ставилася до будь-яких контактів громадян із Заходом, побоюючись проникнення "ворожої пропаганди" або шпигунських матеріалів.
Радянська митниця часто конфісковувала або розпаковувала пакунки, вилучаючи "небажані" предмети, такі як книги, журнали, платівки чи навіть одяг із західними логотипами. Іноді посилки взагалі не доходили до адресатів. Натомість у США існували закони, що обмежували передачу певних товарів до комуністичних країн, особливо технологій і наукових матеріалів.
Проста спроба допомогти родичам або друзям у радянській Україні через відправку посилки мала серйозні ризики. Лікар у Східній Україні, що знайшов своїх рідних за кордоном і почав одержувати від них посилки, зник раптом із місця свого осідку. Старенька непрацездатна жінка в Україні одержавши від сина дві посилки (одну навіть не на свою адресу) просить у листі до сина: "Починають поговорювати… ти там стримайся з посилками".
Ми знаємо її як Українку. І часто замикаємо у кордонах України. Ще частіше шкодуємо через хворобу, яка вбила її молодою. Проте, Лариса Косач за свої 42 роки не мала меж. Ані географічних, ані літературних. Озеро Нечимне на Волині надихнуло її на «Лісову пісню», а «Камінного господаря», дії якого відбуваються в Іспанії, завершила у Грузії.
Літературознавиця Віра Агеєва дослідила інформацію про понад 20 міст світу, що стали віхами на життєвому та творчому шляху письменниці. Запрошуємо вас пройти її маршрутами за допомогою нашої інтерактивної мапи ⟶ https://bit.ly/3X7LdXh
На фото – Леся Українка, 1888 рік.
03.02.202513:34
Фото: подружжя Барвінських після повернення з ГУЛАГу, 1959-1960 роки.
03.02.202513:38
“Василь Барвінський здобув прекрасну музичну освіту, штудіював право і філософію, вся його провина була в тому, що він любив Україну і зробив для неї більше, ніж будь-хто з його покоління музикантів. Тому й став найбільшим ворогом для російського тоталітарного режиму”.
29 січня 1948 року композитора Василя та його дружину Наталю було арештовано за доносом. Після арешту музикантка весь його доробок і бібліотеку спалили на подвір’ї консерваторії. Барвінський нібито дав "добровільну" згоду на це. У ті часи не було ксероксів, більшість нотних записів композитора існували лише в одному екземплярі, та й сам він не думав, що таке може трапитися.
Чекісти запроторили Василя разом із дружиною на 10 років у Мордовські табори. Після повернення у 1958-му композитору заборонили виконувати твори та навіть не дозволяли наближатися до консерваторії. Останні роки важкохворий композитор, що опинився без засобів існування, намагався відтворити з пам’яті бодай якісь втрачені тексти.
Про Василя Барвінського розповідає письменниця Галина Пагутяк у матеріалі → https://bit.ly/3PP7GV8
13.02.202513:32
Щойно з друку!
«Любощі» Томаша Вісліча – унікальне дослідження інтимного світу селян XVII–XVIII століть. Шлюб, позашлюбні зв’язки, тілесність і мораль – без ретуші та прикрас, на основі реальних судових справ.
Історія, про яку не розкажуть підручники! Замовляйте книгу в онлайн-крамниці видавництва 👉 https://bit.ly/3V8yO4I
Ціна: 490 грн.
12.02.202510:30
“Солдати, які повернулися додому наприкінці Другої світової, сподівалися, що їх прийматимуть як героїв, та куди б вони не пішли, їх очікувало жахливе розчарування.
“Не сподівайтеся, — попереджав 1946 року армійський журнал Civvy Street, — що на вашу честь виграватимуть оркестри чи майорітимуть прапори; не очікуйте навіть, що юрба в пабі поштиво стихне, тільки-но ви розтулите уста. Я почув якось, як клерк казав: “Що? Дати цьому хлопакові першому зі списку вибрати час відпустки цього року? Та він тільки-тільки з армії. Два вихідні щотижня і десять днів відпустки що три місяці! Має бути наприкінці списку”. Коли капрал Д. Еванс із полку Королівських шотландських фузилерів повернувся до Британії після служби в окупаційних військах у Німеччині (безробітний, із підірваним здоров’ям), почув від цивільного: “Всі ці подорожі, азарт — ти набрався чудових вражень. А ми пропустили все це”. “Заходиш до паба — тебе зустрічає та сама атмосфера: “Подивіться, ось і він, паруб’яга з демобілізаційними грошиськами, — розповідав інший колишній солдат. — Здавалося, вони висловлювали претензії військовослужбовцям, які повернулися додому”.
“Люди, які перебували в Англії впродовж усієї війни, розказували мені, яке це зараз жахливе місце”, — писав інший в’язень, що повернувся з полону додому. Це розлютило мене. Коли ти реально голодував, неприємно слухати, як люди патякають про нестачу продовольства, насправді маючи на увазі дефіцит своїх улюблених продуктів. Коли ти перебував у скруті роки, нелегко співчувати людям, які скаржаться, що їм довелося вистоювати в чергах. Коли ти бачив суспільство, цілком розорене поразкою у війні, абсурдно чути, як хтось говорить про “нестерпне прокляття — неможливо викликати таксі”.
Чоловікам, які роками мешкали на військових базах у бараках за колючим дротом і бамбуковими частоколами, виживали в малярійних джунглях Бірми та мерзли в арктичних конвоях до Мурманська, які пробивалися через селеві потоки в Апеннінах й ухилялися від нищівного зенітного вогню ворога в небі над Берліном на висоті понад 6 000 метрів, пересуди британського суспільства про “розпещених екссолдатів, які жили на всьому готовому”, видавалися чорною невдячністю. “Всі на тебе дивляться так, немов би від тебе тхне, як від Лазаря у суботу, — нарікав лейтенант Г. С. Ф. Гарвуд, повернувшись до Лондона після п’яти років ув’язнення в німецькому таборі. — Що в біса скоїлося з цією країною?”
Історії солдатів, які повернулися з війни та зіткнулися з нерозумінням і байдужістю суспільства – у книзі Алана Олпорта “Демобілізовані. Повернення після Другої світової війни” → https://bit.ly/49pUz5Y
11.02.202509:07
"Я ніколи не забуду ту ніч до кінця свого життя. Уявіть собі: ми застрягли в багнюці, довкола вода, сипле сніг, а навкруги лише дика природа. Ми не знали, де ми, як далеко ще йти і де шукати когось, хто міг би допомогти зіштовхнути пліт назад у воду. Це велике Боже благословення, що індіанці помітили нас. Якби не вони, ми б там загинули..." — пригадувала Марія Юрчук, яка прибула до Канади з Галичини взимку 1899 року разом зі своїм чоловіком та дітьми. Сувора канадська зима та сильний снігопад стали несподіваною перешкодою для родини під час подорожі до хоумстеду, і лише завдяки корінним народам їм вдалося вижити та продовжити свою подорож.
Такі історії порятунку неодноразово траплялися серед перших українських іммігрантів у Канаді, адже українські поселення часто межували з резерваціями, і обидва народи контактували для торгівлі та обміну знаннями, які були особливо цінними для українців на новій землі.
Проте за спогадами про дружбу та порозуміння ховається інша реальність — українці мимоволі стали частиною масштабного колонізаційного процесу, метою якого було поневолити корінні народи, а їхні землі віддати поселенцям з Європи.
Ще у 1880-х учений зробив зображення кісток і внутрішніх органів, але через відсутність належного визнання і публікацій, його відкриття залишилися непоміченими. Тим часом німець Вільгельм Рентген, працюючи в схожому напрямку, у 1895-му офіційно оголосив про відкриття Х-променів, отримавши світову славу. Хоча Пулюй не здобув належного визнання за життя, його вклад у фізику залишається вагомим доказом українського генія.
Учений не лише випередив свій час і зробив значний внесок у відкриття рентгенівських променів, а й був людиною глибокої віри. Однією з його менш відомих, але неймовірно важливих праць є переклад Біблії разом із Пантелеймоном Кулішем та мовознавцем Іваном Нечуєм-Левицьким. Цей переклад вважається одним із перших повних перекладів Біблії українською мовою, виконаних безпосередньо з оригінальних текстів — грецького та єврейського. У 1903-му Пулюй власним коштом опублікував перший наклад Нового Завіту. Цей жест демонструє наскільки важливим для нього було донести Боже слово до українського народу, зміцнити віру та зберегти національну ідентичність.
Фото: українка з Мармарощини. Фото 1930–1940-х років з колекції Ніколає Піпаша.
26.02.202509:46
Вовняні запаски з килимовим орнаментом, які одягали поверх спідниці, наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття були популярними серед мешканок Житомирського Полісся. Один із різновидів має народну назву "в козаки".
Орнамент "в козаки" з’явився не пізніше XVIII століття і був запозичений із килимів Малої Азії. Згодом на Житомирщині, наслідуючи орнаментику і композицію килимів, почали ткати жіночі запаски, які називали "килимовими".
Один із найстаріших килимів, який можна вважати прообразом таких запасок, датується 1782 роком і зберігається в Музеї декоративно-прикладного мистецтва в Києво-Печерському заповіднику.
На фото — жінка зліва у килимовій запасці. Початок ХХ ст. Житомирщина.
Про орнамент Житомирщини родом із Туреччини читайте у матеріалі на нашому сайті → https://bit.ly/43haUZk
07.02.202510:03
Влітку 2020-го у Києві на Подолі Андрій Оленич проводив одні з найвідоміших своїх розкопок: тоді з аварійного підвалу на Контрактовій, 10 вдалося дістати колекцію речей із тисячі екземплярів.
Незадовго до початку повномасштабного вторгнення він звільнився з Інституту археології Національної Академії наук України, де працював археологом та досліджував Русь. Каже, засидівся. Власне там він робив те, що й тепер на війні: копав. Зараз Андрій в армійському бушлаті і має позивний "Стріха". Після війни хоче повернутися до науки вже в іншому форматі: як її популяризатор та автор книжок про історію повсякдення.
"Є теза, що давньоруська держава була величною й багатою. Насправді ні: тоді не могли зробити навіть якісної коси, багато залізних виробів, особливо зброю, імпортували із Західної Європи. Не було своєї міді, свого срібла — кольорові метали привозили зі скандинавських країн. Натомість ми стабільно постачали на Північ хутра, віск і мед. Також кажуть про велику Руську державу. Це міт. Щоби любити країну, не треба вигадувати про неї", – каже Андрій Оленич.
Інтерв'ю з археологом та військовослужбовцем читайте у матеріалі → https://bit.ly/3Em5AJT
20.02.202510:01
Сьогодні минає 120 років від дня народження Уласа Самчука.
Здебільшого, коли чуємо це ім’я, то одразу згадуємо про його роман “Марія”, що став першим в українській літературі твором про насильницьку колективізацію та Голодомор 1932–1933 років. Його ж перу належать десятки інших художніх романів, повістей, оповідань, спогадів та щоденникових нотаток.
Однак значно менше ми знаємо про Самчука як про публіциста, хоч великою є його і публіцистична спадщина. Стаття “Нарід чи чернь” побачила світ на шпальтах київського часопису “Українське слово” 9 листопада 1941 року. Хоч публікації вже майже десятки років, ось це ключове Самчукове запитання щодо становища української нації – “нарід чи чернь?” – і до сьогодні залишається актуальним.
Тим паче, що досі ворог той самий – Росія. А також почасти – українська національна несвідомість.
“Знаєте, я ніколи не жаліла про те, чим займалася. Навіть думки такої не припускала. Я ж могла… Я навіть тепер розумію, що якби написала покаянну заяву, я би того ж дня була на волі. Але того навіть на думці не було…”
4 лютого 1924 року у місті Трускавець на Львівщині народилася Дарія Гусяк, зв'язкова командира УПА Романа Шухевича. Жінка була засуджена за ст. 54 — “зрада Батьківщини” — до 25 років тюремного ув’язнення. Її арештували у 26, на волю вийшла у 51. “Ми з дисидентами мали цікаве життя. Я відсиділа всі 25 років. Мені зменшили термін на 2,5 роки, але я відмовилася. Відбула до кінця. Думала, як я 23 роки відсиділа, то ще два відсиджу”.
“Вже вечір вечоріє, повстанське серце б'є, А лента набої поспішно подає. Ах, лента за лентою - набої подавай, Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!”
““Лента за лентою” звучала і зі сцени охопленого вогнем майдану Незалежности в Києві вирішальної ночі 19 лютого 2014 року, коли бійці спецпідрозділу “Беркут” зусібіч атакували протестувальників. Повстанська пісня звучить і на фронті російсько-української війни з уст теперішніх оборонців Незалежности України.
Походження пісні стало відомим завдяки досліднику українського визвольного руху Зіновієві Горіну. На початку 1990-х років йому поталанило познайомитися з одним з авторів пісні, який і розповів історію її створення. Перебуваючи у лісовій криївці поблизу села Девʼятники на Львівщині, повстанець Микола Сорокаліт написав вірша, який починався словами “Вже вечір вечоріє”. Текст вірша він показав товаришеві Василю Заставному на псевдо “Шершень”. Поезія настільки припала Василеві до душі, що він вирішив дібрати до неї мелодію. У наспівуванні допомогли бойові побратими. Так зʼявилася пісня, яка дуже швидко розійшлася поміж повстанськими відділами.
Доля авторів пісні склалася по-різному. Василь Заставний загинув у бою 10 травня 1946 року. Микола Сорокаліт був засуджений до 25 років таборів ГУЛАГу. Після звільнення зміг повернутися в Україну й дожив до відновлення Незалежности. Його онук та правнук нині боронять Україну від російської агресії”.
👉 Більше про історію виникнення пісні читайте у “Співанику боротьби” → https://bit.ly/4h1UHuO
30.01.202514:35
“Що означало взяти шлюб у селі XVII–XVIII століть? Соціально це підтверджувало дорослість та самостійність. Одружуючись, молодий чоловік переставав бути парубком чи робітником на обійсті свого батька: він сам ставав господарем. Подібно молода жінка, виходячи заміж, з особи в статусі майже прислуги перетворювалася на господиню разом з усіма притаманними її становищу обов’язками та привілеями.
Однією з найвиразніших норм подружньої любови в селі була солідарність у праці. Випробуванням взаємного кохання у подружжі було узгоджене й сумлінне виконання своїх обов’язків, домовленість щодо витрат і заощаджень, спільна відповідальність за стан господарства.
Саме чоловік був відповідальним за те, щоб вдома було що їсти. Голод, спричинений його безгосподарністю чи безвідповідальністю, ставив під сумнів існування шлюбу.. У 1701 році Григорій Пократка з Чукви невдовзі після одруження на шість тижнів залишив свою дружину, а під її опікою своїх дітей від першого шлюбу, сам же найнявся працювати фірманом. Проте він не приготував для неї достатньої кількості їжі й палива (а це була зима), тому дружина покинула дім (і дітей) та повернулася до свого батька. Сільський суд, звісно, покарав її за те, що покинула пасинків напризволяще, але ще суворіше засудив Пократку, який, «поїхавши на такий довгий час, своїх господиню і власних дітей залишив у великій скруті».
Оскільки обов’язком чоловіка було забезпечувати харчами, то дружина повинна була раціонально ними розпоряджатися. Кшиштоф Барлоґ, заможний селянин із Блажової, посварився з жінкою, бо те, «що мала би зберігати [з] праці свого чоловіка, то вона розкидає статки, як [він] виїде в дорогу, тоді вона проводячи зібрання, колядки з музикою приймаючи в домі, […] дійшов до правди, приїхавши з дороги, знаючи, що залишив, і збіжжя, і з мастидла, то все швидко пішло». Як виявилося, за його відсутности дружина вела досить жваве товариське життя в колі сусідів і родичів, використовуючи домашні запаси їжі. Такий брак ощадливости чоловік однозначно сприйняв як явне порушення норм подружнього співжиття”.
Якою була модель селянського шлюбу? Дізнавайтеся у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I
