Позавчора виповнилося три роки з моменту важливого рішення на цьому каналі. Ні про що не шкодую.
А з квітня минулого року повністю перейшов на українську і у домашньому побуті. Не питайте, чого так довго.
Не пам'ятаю чи писав я тут про це, але розкажу ще раз. Іноді я натикаюся на свої пости російською. Розумію наскільки вони виглядали несправжніми. Ніби писав я, але під тиском з боку когось. Пробую це все прочитати вголос - і мене вивертає з середини, наскільки це все штучне, наскільки це все шорстко звучить. Як відро з цвяхами, яким шарудять. Такий опис російської від іноземця я колись прочитав.
Зараз єдина людина, із якою я спілкуюся російською - моя мама. Зі зрозумілих причин.
Але кожне таке спілкування для мене - своєрідний селфчек. Що із кожним днем, коли я розмовляю українською, пишу чи просто думаю, то я стаю на крок далі від російської. Мені повільніше думати цією мовою, замість певних слів в голові швидше згадуються українські.
Було багато помилок в житті. Але найбільшою з огляду мого розмовного досвіду стало те, що я не перейшов на українську раніше. Хоч я і все чудово розумів, міг спілкуватися, попри нестачу практики. Але радий, що зробив це. Бо, як би це пафосно не звучало, але іноді я прислухаюся до того що я говорю. І у такі моменти я все більше думаю, що став більше собою, ніж був колись.
Можливо, це пост, який вибиватиметься з усієї канви сьогодні, у третю річницю повномасштабного вторгнення. Але захотілося відрефлексувати цей момент. Бо мені не треба згадувати, як все почалося - ми і так це згадуємо ледь не кожного дня. Якщо раніше смол токи у нас були про роботу і домашніх тварин, то зараз у 8 з 10 випадків розповідають, хто і що робив того ранку. Не вірите? Послідкуйте якось.
У такий день - як і щодня - треба пам'ятати про тих, хто віддав своє життя за нашу свободу і спокій. Підтримувати Сили оборони. А ще подивитися всередину себе і зрозуміти, що змінилося в нас самих за цей час.
