У дитинстві літні місяці Павлик Скоропадський проводив не в похмурому Санкт-Петербурзі або задушливій Москві, а в українській садибі свого діда — Тростянці, що з 1820 року належав українському дворянському роду Скоропадських. Крім Тростянця, родина Скоропадських володіла й іншими маєтками в Україні: у Кубаровому, Дунаєвцях, Полошках, а також фабриками, будинками в Києві, Санкт-Петербурзі, Москві, Орлі, Прилуках, Глухові. Скоропадські володіли млинами, фабриками, лісовими угіддями. На Лівобережжі заможнішими за Скоропадських з родової шляхти були тільки князі Кочубеї та графи Олсуф’єви — їхні родичі.

На початку XX століття майбутній гетьман Павло Скоропадський успадкував близько 8 тисяч десятин землі в Україні, нерухомість на величезну суму в 1,5 мільйона золотих рублів.
Полтавський губернський маршалок дворянства Іван Михайлович Скоропадський — дід майбутнього гетьмана — фінансував створення у Тростянці величезного ландшафтного дендрологічного регулярного парку у 205 гектарів. Тростянецький парк і палац Скоропадського створювалися у 30—50-ті роки XIX століття. На території парку було споруджено цілу систему штучних гір, мальовничих галявин, ставків, у яких жили білі лебеді. Дерева та чагарники надсилались із Америки, Китаю, Японії, Кавказу. Дубовий гай парку вражав величезними трьохсотлітніми дубами. Алеї в парку було прокладено таким чином, щоби за кожним поворотом або пагорбом відкривалася нова неповторна панорама. Скоропадський писав, що Тростянецький парк «…за кількістю зібраних у ньому рідкісних екземплярів міг конкурувати з першокласними ботанічними садами Європи».

Петро Іванович Скоропадський (1834–1885) — батько майбутнього гетьмана — був найбагатшим землевласником в Україні, професійним військовим, брав участь у Кавказьких кампаніях (мав ордени за кампанії в Чечні та Дагестані). Але 1865 року, дослужившись до полковника, він вийшов у відставку, оселився в маєтку Сафонівка (Путивльський повіт) і присвятив себе діяльності у земстві. Петро Іванович був блискучим оратором, почесним мировим суддею, головою шкільної ради, почесним громадянином міст Стародуба та Погара, повітовим маршалком дворянства.

1901 року до Павла Скоропадського перейшли всі родинні землі, палаци та будинки Скоропадських, що становило великий капітал. До величезного майна Скоропадських шлюб Павла Петровича з Олександрою Дурново додав три маєтності у Вятській, Костромській та Нижегородській губерніях із землями та лісами, що мали вартість до 400 тисяч рублів золотом. Родина Скоропадських стала родиною мільйонерів

Молода дружина Скоропадського чудово малювала, збирала антикваріат, моделювала та шила костюми для балів-маскарадів. Одного разу, коли Олександра довідалася про костюмований бал у Зимовому палаці на честь 290-річчя дому Романових, вона пошила для себе та чоловіка для балу розкішні костюми київських князя та княгині XII століття. Костюм княгині Ольги коштував Олександрі цілого маєтку. Це був певний виклик великим князям дому Романових, які обурювалися пихатістю вискочок. У придворних колах пішли розмови, і від начальства Павлу Скоропадському було висловлено зауваження за недоречність такої демонстрації владних історичних претензій…

«Сучасне покоління не просто свідки епохи — це творці майбутнього, яке належить сильним духом і чистим серцем.»

Не етнографічна маса, яко така, не тип, не характер, не мова, не окрема територія творять самі по собі, автоматично, націю, а творить націю якась активна ґрупа людей серед цієї етнографічної маси, ґрупа, що веде серед неї перед в розвитку обєднуючих, орґанізуючих, будуючих націю політичних вартостей.

Що така ґрупа, чи такі ґрупи людей в кожній нації дійсно істнують, це ми побачимо, коли уважно глянемо на життя націй. В кожній
з них є більша або менша, така або — в залежности од історичної
епохи та відмінних умов істнування — инша ґрупа людей, що кермує
нацією, стоючи на чолі її політичних орґанізацийних установ, що витворює певні культурні, моральні, політичні і цивілізацийні вартости, які потім присвоює собі ціла нація, і якими ця нація живе і держиться. Хто вони ці »Божії люде« нації? Які їх зовнішні і внутрішні
прикмети? Яка їх історична еволюція? Яких методів вживають вони
для здійсненя своїх цілей? — ось ряд питаннь, що від них »одмахнутися« не вільно тому, кому дійсно дорога справа, буття чи не буття власної нації; тому, хто в поті чола хоче знайти вихід з тієї руїни, в якій його нація опинилась.

Щоб не вживати довгих окреслень, назовім ці ґрупи людей »національною аристократією«. Цей термін я вважаю кращим від инших, бо він в первіснім своїм значінню власне цих, з точки
погляду завданнь обєднання і орґанізації, найкращих людей означав. Пізніще його стали вживати для означеня родової аристократії, в протилежність до аристократії не родової. Але як родова аристократія, тоб-то нащадки аристократії, бувають неподібними до своїх предків і в процесі проводу і орґанізування націй, якому ці предки служили, не відограють иноді ніякої ролі, так знов »безродні« орґанізатори і правителі націй, коли вони дійсно виконують оце вічне аристократичне завдання, стають новою аристократією, предками нової національної аристократії.

Отже підкреслюю, що тут і завжди, вживаю слово аристократія не в тім насмішкуватім значінню, яке надає йому сучасна інтеліґентська демократія, не для означеня нащадків тієї чи иншої посідаючої свою історію верстви (яку зрештою все можна і слід називати її власним іменем: шляхта, козацтво, патриції, лицарство, самураї і т. д.), а в значінню первісному того слова, так би мовити в його значінню ґраматичному, для означеня тієї ґрупи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються орґанізаторами, правителями і керманичами нації.

Рішаючим тут єсть факт, що ці люде стоять в даний момент на чолі нації, що нація їх провід признає і, під їх проводом орґанізована, вона живе, росте і розвивається. Значить ці люде серед своєї нації найкращі, без огляду на це, чи в порівнянні з аристократією инших націй, вони стоять на вищій чи низчій степені цивілізацийного, морального і політичного розвитку.

29-го Квітня 1918 року це початок світлих днів у новітній Історії України! Перший раз в Історії України джерело Влади виведено з традиції, а не з бунту, з моральної, а не фізичної сили з чогось СТАРШОГО, ніж сама Влада. З проголошенням Гетьманства з'явилась хоч на коротку Історичну хвилину Законність, Маєстатичність і Загальність Української Верховної Влади!

Нащадкові старого Гетьманського Роду вистало лицарської самопосвяти і українського патріотизму, щоб забути про свої егоїстичні панські інтереси. Замість зайнятись маєтками, зібрати готівку і спокійно виїхати за кордон, Він цілого себе віддав на її порятунок і не побоявся взяти на себе — страшний в українськім хаосі — тягар Гетьманської Влади.

З повною підставою було зазначено, що французька Революція керує людьми більше, ніж люди керують нею. Це спостереження дуже справедливе, і хоча його можна було б віднести більшою чи меншою мірою до всіх великих революцій, проте воно ніколи ще не було більш разючим, ніж тепер.

І навіть лиходії, які здаються ватажками революції, беруть участь у ній лише як прості знаряддя, і щойно вони виявляють намір взяти гору над нею, їх підло скидають.

Люди, які встановили Республіку, зробили це, не бажаючи того і не знаючи, що вони зробили; їх до того привели події: задуманий заздалегідь проект не вдався б.
Ніколи Робесп'єр, Колло або Барера не думали про встановлення революційного уряду і режиму Терору. Їх до цього непомітно привели обставини, і ніколи більше не трапиться подібне. Ці неймовірно посередні люди підпорядкували винну націю найжахливішому деспотизму з відомих в історії, і набута ними могутність, напевно, вразила їх самих більше, ніж усіх інших у королівстві.

Але в ту саму мить, коли ці нікчемні тирани примножили до межі злочини, без яких не могла обійтися Революція в цій фазі, хвиля перекинула їх.

Ця могутня влада, що змушувала здригатися Францію і Європу, не витримала першого ж поштовху; і оскільки в цій революції, цілком злочинній, не повинно було полягати нічого великого, нічого піднесеного, то, з волі Провидіння, першого удару по ній завдали септембрізери, щоб саме правосуддя виявилося зганьбленим...

Коли-ж нарешті Австро-Угорський уряд рішив ратифікувати мир, – прийшов упадок Українського Гетьманства та Австро-Угорщини, і заготовлені вже ратифікаційні грамоти лишилися необміненими.
Не погоджуючись з політикою Українського Республіканського Уряду, (при якому він зостався, сподіваючися врятувати що можна з державної руїни і зазначивши, що він монархіст-гетьманець), Вячеслав Липинський подався до демісії в червні 1919 року і від того часу перебував на еміграції. Від 1919 року до осени 1926 року мешкав він у Райхенау біля Земмерінга в Австрії.

Повернувшись до наукової діяльности в 1920 poui, друкує свою епохальну працю „Україна на переломі", як замітки з історії українського державного будівництва в ХУЦ стол. Одночасно веде й політично-організаційну та Ідеологічну працю по лінії відновлення й закріплення Гетьманського Руху. Від 1919 р. до осені 1926 року мешкає в Райхенау біля біля Семмерінгу в Австрії, де й не покидає про вадити господарство пташину фарму, що була одино жим засобом існувания. В цім часі пише брошуру «До українських хліборобів" та виносить на своїх плечах неперіодичний збірник „Хліборобська Україна". Продовж 1920-1925 років вийшло її п'ять збірників. Там Липинський і друкує свої славнозвісні непроминального значення «Листи до братів-хліборобів", які 1926 року випускає ще й окремою книгою. Коли на віденському грунті української еміграції організується в 1921 р. Український Вільний Університет, Липинський бере участь тут, як професор УВУ разом з ученими такого формату, як Грушевський, Дністрянський і другими.