— Принце, ти маєш доглядати
за тими, кого цінуєш.
Я мав зрозуміти раніше..
Я мав зрозуміти..
Я мав..
Я..
Не..
Мов-чи..
В поштовхах оксамитових зміноднів.
Хлопчик, вичищаючи кратери,
Баобаби присікав до коріння.
Вловити хоч висушену примітку
розкиданих слів.
Вслухатись і почути щось більше за..
Ходять чутки, що у вакуумі
потяг опуститься
водночас із пелюстками.
Проте мій потяг прямує зібрати їх
зі станції «ніжности»
до кінцевої «разом».
Навіть якщо твої пелюстки — квіти павучої лілії,
навіть якщо захворію на смертельне почервоніння.
Поцілунки торкають лиш мить,
яка з часом збереться у віршоцвітіння емоцій,
що розіллється сплавом
у досконалу «мрійливу» форму.
— Навіщо мені літак?
Кола добре справляється з іржею на крилах.
Вона за собою приховує потерті стальні артерії тіла,
а щоб літати достатньо
бути для тебе соняхом, зорею, видихом вуглекисню.
Я з часом потухну,
вигорю, висушусь, охолону, зникну.
А ти..
Залишишся,
Висіченим графітопелюстковим спомином
у закутку совиного дому.
— Тож навіщо мені літак?
Коли в моєму капелюсі достатньо місця
для
мрії,
сонливости,
дихання,
життєписання,
втрати,
адже те, що нас поєднує — це
літери, слова, звуки, бажання, травми,
наше словесне марення,
наше збережене,
наше втрачене.
