Цидулки з цинамоном,
і я закручений
зигзагом на хиткій поличці,
наче корабель у фляжці,
що тріщить від старості скла,
як морські легенди в бурю.
Все життя — стара засушена медуза,
золотисто-прозора, мов привид,
прибита цвяхами до плацкарту,
немов магнітик туриста
на пузатому «Дніпрі»,
ще смердить
морем, сіллю і вицвілими мапами.
Липким серцем,
наче мед із вулика,
і тесаними руками,
що пахнуть стружкою сосни,
гортаю зшитий докупи
кадавр літератури,
сторінки, пробиті наскрізь,
як груди пташки, що впала
в пащу олов'яного світу.
У Радянському союзі було прийнято
розводити поетів, як собак:
дикого — загнати в холодну пісню,
домашнього — стерилізувати
до байдужості слів.
Їх замикали у чотири бетонні рамки,
щоб небо на стриху малювали
сірими осколками вугілля.
Цинамоном прикрито дати цидулок,
наче солодкою пудрою кров,
та рік все ще рік —
Союзу давно нема,
а поети — є,
хоч їх голоси — як крихти
на стіл невідомого століття.
І поїзд їде далі, як кожний вірш про нього,
залізний і вічний,
як кожен вірш про нішеву любов,
що тримається, як нічний метелик
на тьмяному світлі лампи.
Цидулки з цинамоном
упали під стіл і розсипалися
разом з мальтійським хрестом.
Тож спускайся із полиці,
піднімай свої цидулки —
з них ще пахне море,
ще в них ховається твій перший вітер,
той, що розривав паперові вітрила.
