Давайте попрощаємося з «дитинством людини» і визнаємо (на чому наполягав Леві-Стросс), що наші ранні предки були не лише рівними нам у розумінні, але й інтелектуальними ровесниками. Імовірно, чи ні, вони стикалися з парадоксами соціального порядку та творчості так само, як і ми; і розуміли їх – принаймні найбільш рефлексивні серед них – так само сильно, що також означає так само слабо. Можливо, вони були більш обізнані в одних речах і менш обізнані в інших. Вони не були ані неосвіченими дикунами, ані мудрими синами та дочками природи. Вони були, як Хелена Валеро сказала про яномамі, просто людьми, як і ми; однаково проникливими, однаково розгубленими.
Історія в Європі епохи Відродження п’ятнадцятого-шістнадцятого століть не була історією прогресу. Здебільшого це була низка катастроф.
Через чарівність сильних оптичних оман, стало звичним розглядати людину в порівнянні з її машинами й апаратами як піщинку. Тим не менш, апарати були і лишаються лаштунками нижчої уяви. Людина створила їх та може як припинити їхню роботу, так і надати їм нового змісту. Кайдани техніки можна розірвати, причому зробити це може окрема людина.
Тим часом Кеттлер потурбувався про те, щоби навести лад у приміщенні. Замість скла у віконний отвір він вставив картонку та знову запалив на столі карбідову лампу. Штурм взяв зі столу фляжку та зробив великий ковток. Тоді він сів на ліжко та запалив цигарку. Йому стало холодно, шнапс не зігрів організм. Дивно було, що він сидить зараз тут. Як близько він був від того, щоби померти від кулі або снаряду. Від того, щоб зараз лежати на землі з виряченими очима, як той небіжчик, через якого він перечепився у траншеї. З великими, безсенсовими ранами на тілі та брудним, обпаленим пороховими газами обличчям. Однією секундою раніше, одним метром далі — і все б скінчилося. Не смерть лякала його — це він знав точно, — а ця випадковість, це хитке просування між часом і простором, яке щомиті може зникнути у небутті. Ось що це було за відчуття: мати якусь цінність та водночас бути не більш ніж мурашкою, яку може розчавити байдужий крок велетня на узбіччі. Для чого Творець, якщо тільки він існує, вклав у людину це прагнення втілитися у світі, в якому вона ніколи не зможе вкорінитися? Хіба не краще було би, якби людина жила, як тварини або рослини, аніж весь час існувати із цим жахливим страхом, який не покидає нас, що б ми не робили та не говорили?
