Рудий ліс
02.05.202518:23
Відео з виступу на "Книжковій країні" 26-го квітня, у павільйоні "Фронтменів". Читали вірші, збирали книги для військових, презентували збірку.
26.04.202507:12
Маю один день в Києві, якщо хтось буде сьогодні на "Книжковій країні", є шанс зустрітись)
Қайта жіберілді:
Рубік пише
29.03.202519:40
питання
скільки поля собі відміряв
перейти поки ранок сірий
ледь наважується на колір
гільз мальовані сувеніри
це всього лиш питання віри
що за тебе відплатять втроє
все несеш що не зміг забути
повні пригорщі м'яти-рути
на собі на три дні запасом
чорно вмощуються маршрути
фотографіям прямо в кутик
це всього лиш питання часу
це всього лиш питання фарту
бо усе чого ти був вартий
шанс на промах в малім овалі
шанс на хибу в координатах
на раптову козирну карту
хоч в колоді таких замало
злості вкотре в собі накроїш
не ділитися новиною
бо давно їх нема хороших
слів порожніх іржава зброя
що зросте після нас з тобою
це всього лиш питання грошей
смерть закашлюється на регіт
з переплетених оберегів
що уже повростали в кисті
це всього лиш питання черги
десь у собі знайти ту впертість
не зірватись на особисті
але йдеш поки пізній іній
в'яне в оці тепловізійнім
натяком на усі питання
вічних пошуків ціль незмінна
втроє мстити за кожну з тіней
сподіваючись що востаннє
скільки поля собі відміряв
перейти поки ранок сірий
ледь наважується на колір
гільз мальовані сувеніри
це всього лиш питання віри
що за тебе відплатять втроє
все несеш що не зміг забути
повні пригорщі м'яти-рути
на собі на три дні запасом
чорно вмощуються маршрути
фотографіям прямо в кутик
це всього лиш питання часу
це всього лиш питання фарту
бо усе чого ти був вартий
шанс на промах в малім овалі
шанс на хибу в координатах
на раптову козирну карту
хоч в колоді таких замало
злості вкотре в собі накроїш
не ділитися новиною
бо давно їх нема хороших
слів порожніх іржава зброя
що зросте після нас з тобою
це всього лиш питання грошей
смерть закашлюється на регіт
з переплетених оберегів
що уже повростали в кисті
це всього лиш питання черги
десь у собі знайти ту впертість
не зірватись на особисті
але йдеш поки пізній іній
в'яне в оці тепловізійнім
натяком на усі питання
вічних пошуків ціль незмінна
втроє мстити за кожну з тіней
сподіваючись що востаннє
25.03.202518:57
Басейн на краю світу
У житті є три найприємніші речі: коли вперше цілуєш кохану дівчину, коли береш на руки свою новонароджену дитину, і коли після кількох тижнів на позиціях стаєш під гарячий душ.
Відчуття фантастичні: разом із окопним брудом, потом і запахом сирості змивається втома, виснаження і біль. Після холоду вулиці та морозних чергувань на СП, затертого, шкарубкого від грязюки пікселя – чиста, прозора вода торкається шкіри ніжно, наче трава після літнього дощу – босих ніг. Набираєш повну жменю гелю для душу і довго намилюєш масне, запилюжене волосся. Потім решту тіла, нігтями замість губки здираючи з себе відмерлу, посірілу шкіру. І знову гарячий струмінь води. Вона огортає парою, пробігає електричним струмом від голови до кінчиків пальців, знімаючи важкі ланцюги холоду. Не поспішаєш, намилюючись ще раз, і ще, доки від гарячої води не починає розпарюватись шкіра і паморочитись голова. Тоді вже все, досить.
Одягати чистий комплект термобілизни, що приємно пахне засобом для прання – особливе задоволення. Як після задушливого, темного приміщення вийти на свіже повітря. Аж дихати легше. Ніби це не ти ще кілька годин тому місив окопне болото, рахуючи прильоти.
Підсвідомо розумієш, що принаймні сьогодні – вільний. Можна накупити гори смаколиків і завалитись на лежанку, щоб з насолодою об'їдатися, дивлячись відео у тік-тоці. А потім заснути, не виставляючи будильник, і спати стільки, скільки заманеться. Хоча все одно, за звичкою, прокинешся за пару годин.
Найкращий душ на Донеччині знаходився у Селидове. У сучасному спорткомплексі "Пегас" можна було не лише помитися, але й поплавати у справжньому басейні. Тож тут завжди було повно військових. З Вугледарського напрямку, Мар'їнки, Курахового та хто зна, звідки ще. Це був ніби храм. Храм чистоти і спокою. На стінах висіли медалі та фото вихованців, функціонували секції плавання, боксу, аеробіки, фітнесу. Було так дивно бачити дітей та підлітків, які займалися спортом, сміялися, раділи. Місто жило, дихаючи теплим повітрям із запахом хлору. І його серце було саме тут. Ну, і в кафе "Paramount". Але про нього пізніше.
... М'який напівморок кімнат дірявлять сонячні промені, що пробиваються з дірок у чорній плівці, якою заклеєні вікна. Повітря старе, як у кожній покинутій сільській хаті. Запах брудних речей, недопитого кимось енергетика та мастила для чищення зброї. Голова важка від уривчастого кількагодинного сну та випитих після повернення з бойових п'ятдесяти грамів.
Я знаходжу ногами крокси і йду на кухню. Тут трохи затісно, але світло і повно їжі. На столі серед брудних чашок та пластикових стаканчиків лежить нарізаний ще вночі хліб, ковбаса, сир. У коробках поряд – волонтерські пиріжки, печиво і цукерки. На кріслі спить кицька. За звичкою натискаю кнопку електрочайника, і він починає ледь чутно гудіти. Все як завжди.
Треба вмитися і вперше за багато днів почистити зуби.
У передпокої, біля холодильника – саморобний умивальник, який потрібно час від часу наповнювати. Червоний тазик, куди стікає вода – заляпаний брудом і зубною пастою. На підвіконні серед інших беру свій гель для гоління. Не поспішаючи, наношу на майже сантиметрову щетину густий шар піни. Запах переносить у дитинство, коли щонеділі батько брав дзеркальце, бритву, помазок і сідав голитися. Я малий допомагав наносити крем "ARCO" йому на обличчя, а потім дивився, як разом з білою піною зникають і колючі волосинки. Тепер не було ні дитинства, ні батька, ні тих безтурботних часів.
Із брудного шматка дзеркала дивлюся я. Чи не я? Виснажений, худий чоловік зі щетиною, зморшками і брудним волоссям, що злиплося у чорні пасма. Вигляд м'яко кажучи, паскудний. Та нічого, думаю, зараз от приведу себе в порядок і буду як новий.
Саме закінчую голитися, коли з бурчанням поруч проходить заспаний Саня. За мить знадвору долинають голоси. Його і Вадима Лялька.
У житті є три найприємніші речі: коли вперше цілуєш кохану дівчину, коли береш на руки свою новонароджену дитину, і коли після кількох тижнів на позиціях стаєш під гарячий душ.
Відчуття фантастичні: разом із окопним брудом, потом і запахом сирості змивається втома, виснаження і біль. Після холоду вулиці та морозних чергувань на СП, затертого, шкарубкого від грязюки пікселя – чиста, прозора вода торкається шкіри ніжно, наче трава після літнього дощу – босих ніг. Набираєш повну жменю гелю для душу і довго намилюєш масне, запилюжене волосся. Потім решту тіла, нігтями замість губки здираючи з себе відмерлу, посірілу шкіру. І знову гарячий струмінь води. Вона огортає парою, пробігає електричним струмом від голови до кінчиків пальців, знімаючи важкі ланцюги холоду. Не поспішаєш, намилюючись ще раз, і ще, доки від гарячої води не починає розпарюватись шкіра і паморочитись голова. Тоді вже все, досить.
Одягати чистий комплект термобілизни, що приємно пахне засобом для прання – особливе задоволення. Як після задушливого, темного приміщення вийти на свіже повітря. Аж дихати легше. Ніби це не ти ще кілька годин тому місив окопне болото, рахуючи прильоти.
Підсвідомо розумієш, що принаймні сьогодні – вільний. Можна накупити гори смаколиків і завалитись на лежанку, щоб з насолодою об'їдатися, дивлячись відео у тік-тоці. А потім заснути, не виставляючи будильник, і спати стільки, скільки заманеться. Хоча все одно, за звичкою, прокинешся за пару годин.
Найкращий душ на Донеччині знаходився у Селидове. У сучасному спорткомплексі "Пегас" можна було не лише помитися, але й поплавати у справжньому басейні. Тож тут завжди було повно військових. З Вугледарського напрямку, Мар'їнки, Курахового та хто зна, звідки ще. Це був ніби храм. Храм чистоти і спокою. На стінах висіли медалі та фото вихованців, функціонували секції плавання, боксу, аеробіки, фітнесу. Було так дивно бачити дітей та підлітків, які займалися спортом, сміялися, раділи. Місто жило, дихаючи теплим повітрям із запахом хлору. І його серце було саме тут. Ну, і в кафе "Paramount". Але про нього пізніше.
... М'який напівморок кімнат дірявлять сонячні промені, що пробиваються з дірок у чорній плівці, якою заклеєні вікна. Повітря старе, як у кожній покинутій сільській хаті. Запах брудних речей, недопитого кимось енергетика та мастила для чищення зброї. Голова важка від уривчастого кількагодинного сну та випитих після повернення з бойових п'ятдесяти грамів.
Я знаходжу ногами крокси і йду на кухню. Тут трохи затісно, але світло і повно їжі. На столі серед брудних чашок та пластикових стаканчиків лежить нарізаний ще вночі хліб, ковбаса, сир. У коробках поряд – волонтерські пиріжки, печиво і цукерки. На кріслі спить кицька. За звичкою натискаю кнопку електрочайника, і він починає ледь чутно гудіти. Все як завжди.
Треба вмитися і вперше за багато днів почистити зуби.
У передпокої, біля холодильника – саморобний умивальник, який потрібно час від часу наповнювати. Червоний тазик, куди стікає вода – заляпаний брудом і зубною пастою. На підвіконні серед інших беру свій гель для гоління. Не поспішаючи, наношу на майже сантиметрову щетину густий шар піни. Запах переносить у дитинство, коли щонеділі батько брав дзеркальце, бритву, помазок і сідав голитися. Я малий допомагав наносити крем "ARCO" йому на обличчя, а потім дивився, як разом з білою піною зникають і колючі волосинки. Тепер не було ні дитинства, ні батька, ні тих безтурботних часів.
Із брудного шматка дзеркала дивлюся я. Чи не я? Виснажений, худий чоловік зі щетиною, зморшками і брудним волоссям, що злиплося у чорні пасма. Вигляд м'яко кажучи, паскудний. Та нічого, думаю, зараз от приведу себе в порядок і буду як новий.
Саме закінчую голитися, коли з бурчанням поруч проходить заспаний Саня. За мить знадвору долинають голоси. Його і Вадима Лялька.
10.03.202516:09
Чорна посмішка ночі
Гумор на війні – це особливий, життєво важливий продукт. Чорний, наче донбаська ніч, ядучий, ніби скид із хлором, і влучний, як снайперський постріл. Він нагадує тенісну ракетку, якою відбиваєшся від комарів. Проблему не усуває, але принаймні, вона не так сильно гризе.
... Літо, вечір. Небо темнішає і прохолодне повітря витісняє з окопів денну спеку. Час тягнеться довго, як при заході на позиції чи перед штурмом. Саня нарешті закінчує свій традиційний монолог про п*дарів у владі, всесвітні змови, погане командування і закурює. У відносній тиші добре чути все: прильоти арти по місту і гудіння дронів, розриви АГС, стрілкотню. Зі сторони річки не стихає жаб'яче квакання, у траві сюрчать коники. Десь між обрубків акацій рахує дні чийогось життя зозуля. Комарі дзижчать, як маленькі циркулярні пилки, псуючи всю чарівність моменту.
– Дзззз... Дзззз... Дзззз... – атакують групами, з кожним укусом відрізаючи маленький шматочок самоконтролю і терпіння. Воно падає на дно окопу, як пальці на тирсу.
Спіралі, які зазвичай, підпалюємо, щоб димом відлякувати комашню – закінчились. А спрей від комарів, навпаки, їм подобається. Або злить, і від того вони кусають зі ще більшою ненавистю. Як скажені.
Ми саме достоюємо зміну, матюкаючись і ляскаючи себе час від часу по шиї і руках. Добре хоч бронік ці душогуби ще не навчилися прогризати.
Нарешті з глибин окопу чуються кроки. Міхалич ставить калаш у бійниці і закурює. Саня, який досі чекав цього моменту, дістає свій чорничний "Winston" і теж клацає запальничкою. Я єдиний не палю, і зазвичай, відходжу, щоб не дихати. Але коли вибір стоїть між бути з'їденим комарями й кашлем, доводиться обирати останнє. У світлі місяця сірий дим красиво виповзає з-під накриття, розсіюючись на фоні зоряного неба. За мить підходить Ромчик зі своїм автоматом, чіпляє каску на цвях.
– Схожу посру, поки ви тут. – каже.
– Іди. – видихає Саня. – Тільки дивись осторожно, там дрон висів. Може, якраз "гасік" коректірує. Єслі шо, манав я тебе потом оттуда витягувать, форму якраз постірав.
– Ну спасіба. Буду знать.
– Та ладно, ладно. – вогник цигарки червоніє у темряві, кидаючи відблиск на стіну окопу. – Не переживай. Витащим, куди вже дінемся... Обвєс твій може собі заберу потом.
– Ага, уже. Довго ждать прийдеться.
Ромчик лишає свій калаш і йде. Хлопці мовчки курять. Аж дивно, що так тихо.
– Сань, а ти ким працював до війни? – питаю, щоб він розговорився і лишився ще на хвилин двадцять з Міхаличем, а я поки переодягнуся і ляжу спати.
– Єлєктриком... – він тушить бичок і кидає за бруствер. – У Києві. Непогана робота, вобщєм... Але як дємбєльнусь, навєрно, буду шукать шось друге. Надоїло якось...
Відчувши, що дим розвіюється, комарі знову кидаються на штурм. Ніби маленькі FPV. Кількох вдається вбити, але вони лізуть і лізуть. Матюкаюсь, розмахуючи руками довкола. Жаб'яче квакання стає ще голоснішим.
– А я на старе місце вернусь. – кажу. – Мені подобалось. Тихо, ненапряжно.
– А ким ти работав?
– Художником. Портрети на пам'ятниках.
– Ги-ги...
– Так а що? Хороша професія. Клієнти спокійні. І замовлення завжди є.
– Точно. А після війни ще більше буде.
– Ну, я ж тут паралельно і клієнтську базу розширюю. – кажу, намагаючись зберегти серйозний тон. – Міхалич, тобі пам'ятник не треба? Знижку зроблю.
– Іди ти... – старий закурює ще одну. – Собі зроби.
– Та ну, реально. Це вигідна тєма... Камінь щороку дорожчає на відсотків 10-15. А так купив, поки дешеве, і є. Безпрограшна інвестиція. Їсти ж не просить. Тільки пилюку витираєш і любуєшся, який там молодий і красивий. А внуки як зроблять, то неясно що. Ще й по ціні тоді буде, як квартира в Києві.
– Хай роблять що хочуть. Мені все одно.
Міхалич підіймається у бійниці і бере теплик. Мовчки роздивляється навколо. На якусь мить стає тихо. Навіть жаби, здається, заспокоюються. Ніч світла. Майже повня, зорі... Десь правіше чується стрілкотня і розриви від АГС. Близько, але не по нам.
Гумор на війні – це особливий, життєво важливий продукт. Чорний, наче донбаська ніч, ядучий, ніби скид із хлором, і влучний, як снайперський постріл. Він нагадує тенісну ракетку, якою відбиваєшся від комарів. Проблему не усуває, але принаймні, вона не так сильно гризе.
... Літо, вечір. Небо темнішає і прохолодне повітря витісняє з окопів денну спеку. Час тягнеться довго, як при заході на позиції чи перед штурмом. Саня нарешті закінчує свій традиційний монолог про п*дарів у владі, всесвітні змови, погане командування і закурює. У відносній тиші добре чути все: прильоти арти по місту і гудіння дронів, розриви АГС, стрілкотню. Зі сторони річки не стихає жаб'яче квакання, у траві сюрчать коники. Десь між обрубків акацій рахує дні чийогось життя зозуля. Комарі дзижчать, як маленькі циркулярні пилки, псуючи всю чарівність моменту.
– Дзззз... Дзззз... Дзззз... – атакують групами, з кожним укусом відрізаючи маленький шматочок самоконтролю і терпіння. Воно падає на дно окопу, як пальці на тирсу.
Спіралі, які зазвичай, підпалюємо, щоб димом відлякувати комашню – закінчились. А спрей від комарів, навпаки, їм подобається. Або злить, і від того вони кусають зі ще більшою ненавистю. Як скажені.
Ми саме достоюємо зміну, матюкаючись і ляскаючи себе час від часу по шиї і руках. Добре хоч бронік ці душогуби ще не навчилися прогризати.
Нарешті з глибин окопу чуються кроки. Міхалич ставить калаш у бійниці і закурює. Саня, який досі чекав цього моменту, дістає свій чорничний "Winston" і теж клацає запальничкою. Я єдиний не палю, і зазвичай, відходжу, щоб не дихати. Але коли вибір стоїть між бути з'їденим комарями й кашлем, доводиться обирати останнє. У світлі місяця сірий дим красиво виповзає з-під накриття, розсіюючись на фоні зоряного неба. За мить підходить Ромчик зі своїм автоматом, чіпляє каску на цвях.
– Схожу посру, поки ви тут. – каже.
– Іди. – видихає Саня. – Тільки дивись осторожно, там дрон висів. Може, якраз "гасік" коректірує. Єслі шо, манав я тебе потом оттуда витягувать, форму якраз постірав.
– Ну спасіба. Буду знать.
– Та ладно, ладно. – вогник цигарки червоніє у темряві, кидаючи відблиск на стіну окопу. – Не переживай. Витащим, куди вже дінемся... Обвєс твій може собі заберу потом.
– Ага, уже. Довго ждать прийдеться.
Ромчик лишає свій калаш і йде. Хлопці мовчки курять. Аж дивно, що так тихо.
– Сань, а ти ким працював до війни? – питаю, щоб він розговорився і лишився ще на хвилин двадцять з Міхаличем, а я поки переодягнуся і ляжу спати.
– Єлєктриком... – він тушить бичок і кидає за бруствер. – У Києві. Непогана робота, вобщєм... Але як дємбєльнусь, навєрно, буду шукать шось друге. Надоїло якось...
Відчувши, що дим розвіюється, комарі знову кидаються на штурм. Ніби маленькі FPV. Кількох вдається вбити, але вони лізуть і лізуть. Матюкаюсь, розмахуючи руками довкола. Жаб'яче квакання стає ще голоснішим.
– А я на старе місце вернусь. – кажу. – Мені подобалось. Тихо, ненапряжно.
– А ким ти работав?
– Художником. Портрети на пам'ятниках.
– Ги-ги...
– Так а що? Хороша професія. Клієнти спокійні. І замовлення завжди є.
– Точно. А після війни ще більше буде.
– Ну, я ж тут паралельно і клієнтську базу розширюю. – кажу, намагаючись зберегти серйозний тон. – Міхалич, тобі пам'ятник не треба? Знижку зроблю.
– Іди ти... – старий закурює ще одну. – Собі зроби.
– Та ну, реально. Це вигідна тєма... Камінь щороку дорожчає на відсотків 10-15. А так купив, поки дешеве, і є. Безпрограшна інвестиція. Їсти ж не просить. Тільки пилюку витираєш і любуєшся, який там молодий і красивий. А внуки як зроблять, то неясно що. Ще й по ціні тоді буде, як квартира в Києві.
– Хай роблять що хочуть. Мені все одно.
Міхалич підіймається у бійниці і бере теплик. Мовчки роздивляється навколо. На якусь мить стає тихо. Навіть жаби, здається, заспокоюються. Ніч світла. Майже повня, зорі... Десь правіше чується стрілкотня і розриви від АГС. Близько, але не по нам.
09.02.202520:30
Ну і, власне, оригінал відео. Колись, сподіваюсь, буде можливість знову читати на літературних заходах і презентаціях, але поки хоч так.
30.04.202519:23
Лопата
Найкраще в процесі копання–
"чисте" небо й хороша лопата
коли після оранки
сто двадцять другими
ґрунт м'який та піддатливий
і ти просто робиш свою роботу
насипаючи бруствер
з переднього боку
коли можна навіть не думати
не прислухатися
насолоджуючись
доведеними до автоматизму рухами:
копнув – підважив – викинув
а не ось це от все:
довбані камінці
(аж лопата дзвенить)
довбані корені
(знову вирубувати)
довбані дрони
(бігти під накриття)
довбані комарі
(аж спина пече)
ще й вода
майже закінчилась
Найкраще в процесі копання
(якщо бути відвертим)
це коли вдома
саджаєш дерево
яблуню або персик
а поряд бігають
діти, коти і собаки
але на жаль
це довбані окопи
довбані траншеї
бійниці та бліндажі
у Донецькій області
ще й ці дрони
не дають заспокоїтись
і доводиться копати
лише по сіряку
коли менше літають
але навіть тоді
прислухатися, бо
довбаний АГС
довбаний СПГ
довбані ФПВ
навіть комарі спокійно
не можуть наїстися
Найкраще в процесі копання
старатись не думати
що чисто теоретично
цією "американкою"
копаєш собі могилу
(не кожен може таким похвалитися)
хоча це й звучить
трохи песимістично
а краще уявляти
що тут колись було море
бо якого ж тоді біса
тут скільки плескатих камінців?
Тож у певному сенсі
ми зараз на пляжі
а враховуючи що зараз літо
цю захоплюючу подорож
цілком можна вважати
відпусткою у теплі краї
бо де ж ще
можна так відпочити
від нудного міського життя
як не на війні?
Найкраще в процесі копання
лежати у бліндажі
і тішитись
бо щойно прилетіло
точно туди де був
кілька хвилин тому
ще й сто п'ятдесят другий
ха
не сьогодні, під*ри
занадто довго наводились
але ж курва
чого я не забрав лопату?
Мабуть, роз'є**ло
а жаль
хороша була.
19.04.2025
Найкраще в процесі копання–
"чисте" небо й хороша лопата
коли після оранки
сто двадцять другими
ґрунт м'який та піддатливий
і ти просто робиш свою роботу
насипаючи бруствер
з переднього боку
коли можна навіть не думати
не прислухатися
насолоджуючись
доведеними до автоматизму рухами:
копнув – підважив – викинув
а не ось це от все:
довбані камінці
(аж лопата дзвенить)
довбані корені
(знову вирубувати)
довбані дрони
(бігти під накриття)
довбані комарі
(аж спина пече)
ще й вода
майже закінчилась
Найкраще в процесі копання
(якщо бути відвертим)
це коли вдома
саджаєш дерево
яблуню або персик
а поряд бігають
діти, коти і собаки
але на жаль
це довбані окопи
довбані траншеї
бійниці та бліндажі
у Донецькій області
ще й ці дрони
не дають заспокоїтись
і доводиться копати
лише по сіряку
коли менше літають
але навіть тоді
прислухатися, бо
довбаний АГС
довбаний СПГ
довбані ФПВ
навіть комарі спокійно
не можуть наїстися
Найкраще в процесі копання
старатись не думати
що чисто теоретично
цією "американкою"
копаєш собі могилу
(не кожен може таким похвалитися)
хоча це й звучить
трохи песимістично
а краще уявляти
що тут колись було море
бо якого ж тоді біса
тут скільки плескатих камінців?
Тож у певному сенсі
ми зараз на пляжі
а враховуючи що зараз літо
цю захоплюючу подорож
цілком можна вважати
відпусткою у теплі краї
бо де ж ще
можна так відпочити
від нудного міського життя
як не на війні?
Найкраще в процесі копання
лежати у бліндажі
і тішитись
бо щойно прилетіло
точно туди де був
кілька хвилин тому
ще й сто п'ятдесят другий
ха
не сьогодні, під*ри
занадто довго наводились
але ж курва
чого я не забрав лопату?
Мабуть, роз'є**ло
а жаль
хороша була.
19.04.2025
24.04.202518:26
Жучка
Її гавкіт
зустрічав нас щоразу
надривно і щільно
як зустрічає приліт
окоп по коліно
і проводжав
у голодну як смерть
донбаську ніч
коли гул двигуна
старенького течика
зливався з ударами серця
а ми вантажили
паки води й БК
автомати і броніки
ховаючи трохи надії
на дно рюкзака
як шоколадку на чорний день
Біла з рябими плямами
очима пророка
і ланцюгом на шиї
брудна і голодна
майже як ми
вона завжди жила тут
тому і лишилася
навіть коли виїхали
колишні господарі
і можливо тому
прийняла нас у дім
як приймають діти
смертельний діагноз
як приймає земля
насіння тіл
Піксель – це свої
скоро вивчила
дозволяючи гладити
чухати вухо
дозволяючи частувати
тушонкою і кашами
не гавкаючи на тих
у кого теж не було вибору
хто теж мав охороняти своє
незважаючи на інших
з принципів
з гідності
Ми підгодовували її
по черзі
ніби приносячи жертву
Собачому Богу
щоб хоч щось
нагадувало Дім
щоб хоч хтось
зустрічав з виїзду
радіючи
що повернулись усі
Дні ховали обличчя
втікаючи з цих країв
подалі від гострого
веретена війни
а вона терпіла
як справжня піхота
мороз і дощ
сніг і туман
нестачу води
нестачу провізії
навіть коли хтось
після важкого виїзду
зняв з неї ошийник
"тікай дурна
може виживеш
немає тут що охороняти
немає тут кого чекати
немає життя"
а вона
вила на місяць втомлено
тягнучи ланцюг за собою
ще один
невидимий
А коли з часом
у захаращеному БК дворі
з'явились цуценята
вона довірила їх нам
мовляв
"вивезіть їх звідси
кудись подалі
нехай хоч у них буде щастя
буде майбутнє
будуть вірні господарі
зелені обійми трави
затишний дім
радісний гавкіт
а не такий як мій
охриплий, сухий
туди де ніколи
не буде війни"
І лишилася
біля згорілого хліва
ще поки цілої хати
виючи на отвір від кулі
всередині серця ночі
що то затягувався
то відкривався знову
доки нас
наче дітей на вулицях
ставало все менше
А потім
коли пацанів у окопах
не стало ким змінювати
і порожня хата
наче погризена кістка
застрягла у горлі
важким каменем втрати
гострим каменем голоду
вона зникла
хтось казав – здохла
хтось – що пішла
іншим взагалі
було байдуже
та коли вдавалося
вийти з позицій
на кілька днів
нас чекав покинутий двір
і порожнеча
розміром із собачу буду
Хотілося вірити
що вона в СЗЧ
або як звичайна біженка
з майже окупованих територій
поїхала до когось з дітей
і тепер разом з ними
бавить онуків
малих галасливих цуценят
бігає по квітучому полю
хлебче прозору воду
із новенької миски
блискучої наче сонце
розсипаючи по небу краплі
мов зорі
Та потім
коли всі мирно сплять
на підстилках з м'якої трави
вона повертає погляд туди
де у чорному серці ночі
сяє кульовий отвір
розміром із собачу буду
і виє.
22.04.2025
Її гавкіт
зустрічав нас щоразу
надривно і щільно
як зустрічає приліт
окоп по коліно
і проводжав
у голодну як смерть
донбаську ніч
коли гул двигуна
старенького течика
зливався з ударами серця
а ми вантажили
паки води й БК
автомати і броніки
ховаючи трохи надії
на дно рюкзака
як шоколадку на чорний день
Біла з рябими плямами
очима пророка
і ланцюгом на шиї
брудна і голодна
майже як ми
вона завжди жила тут
тому і лишилася
навіть коли виїхали
колишні господарі
і можливо тому
прийняла нас у дім
як приймають діти
смертельний діагноз
як приймає земля
насіння тіл
Піксель – це свої
скоро вивчила
дозволяючи гладити
чухати вухо
дозволяючи частувати
тушонкою і кашами
не гавкаючи на тих
у кого теж не було вибору
хто теж мав охороняти своє
незважаючи на інших
з принципів
з гідності
Ми підгодовували її
по черзі
ніби приносячи жертву
Собачому Богу
щоб хоч щось
нагадувало Дім
щоб хоч хтось
зустрічав з виїзду
радіючи
що повернулись усі
Дні ховали обличчя
втікаючи з цих країв
подалі від гострого
веретена війни
а вона терпіла
як справжня піхота
мороз і дощ
сніг і туман
нестачу води
нестачу провізії
навіть коли хтось
після важкого виїзду
зняв з неї ошийник
"тікай дурна
може виживеш
немає тут що охороняти
немає тут кого чекати
немає життя"
а вона
вила на місяць втомлено
тягнучи ланцюг за собою
ще один
невидимий
А коли з часом
у захаращеному БК дворі
з'явились цуценята
вона довірила їх нам
мовляв
"вивезіть їх звідси
кудись подалі
нехай хоч у них буде щастя
буде майбутнє
будуть вірні господарі
зелені обійми трави
затишний дім
радісний гавкіт
а не такий як мій
охриплий, сухий
туди де ніколи
не буде війни"
І лишилася
біля згорілого хліва
ще поки цілої хати
виючи на отвір від кулі
всередині серця ночі
що то затягувався
то відкривався знову
доки нас
наче дітей на вулицях
ставало все менше
А потім
коли пацанів у окопах
не стало ким змінювати
і порожня хата
наче погризена кістка
застрягла у горлі
важким каменем втрати
гострим каменем голоду
вона зникла
хтось казав – здохла
хтось – що пішла
іншим взагалі
було байдуже
та коли вдавалося
вийти з позицій
на кілька днів
нас чекав покинутий двір
і порожнеча
розміром із собачу буду
Хотілося вірити
що вона в СЗЧ
або як звичайна біженка
з майже окупованих територій
поїхала до когось з дітей
і тепер разом з ними
бавить онуків
малих галасливих цуценят
бігає по квітучому полю
хлебче прозору воду
із новенької миски
блискучої наче сонце
розсипаючи по небу краплі
мов зорі
Та потім
коли всі мирно сплять
на підстилках з м'якої трави
вона повертає погляд туди
де у чорному серці ночі
сяє кульовий отвір
розміром із собачу буду
і виє.
22.04.2025
29.03.202519:40
Сергій зараз рідко пише, але кожен новий вірш це квінтесенція того, що відбувається на війні. Це, власне, і є поезія. Болюча, щира і страшна у своїй правді.
25.03.202518:57
– Санич, тебе наче танк переїхав.
– Та бля, не виспався ніхєра.
– І я то думаю, ми вже всі спать полягали, а воно сидить на курилці з бабами своїми балака.
Вадюха, як завжди, веселий, на позитиві. За мить сміється, своїм щирим, грудним сміхом. Я вмиваюсь і виходжу надвір.
– Ну то що, їдем сьодні в басейн?
– Та їдем, їдем. Програміст казав, будуть в одинацять. – Саня підкурює. – Щяс позвоню.
За півгодини біля хати зупиняється білий "Nissan Novara". Жучка починає заливисто гавкати, і ми виходимо, вже готові, з речами. Я, Саня, Лялько і Кум. На задньому сидінні мало місця для чотирьох, але у війську немає неможливих задач.
– Вадим, ти менший, давай комусь на руки. – Кум залазить перший.
– Сам давай комусь на руки. Он хай Санич зверху.
– Та він як сяде, то ти потім кості не позбираєш.
– Там ще в багажнику є місце. – Рудоволосий і бородатий, Програміст сміється, спостерігаючи, як ми пакуємося.
– Та норм.
Врешті сідаємо всі, але я частково сиджу на Сані, а частково – підпираю собою двері, висячи у повітрі.
– Ну шо, погнали! – Лялько плескає долонею по кріслу водія.
Невелике село Сонцівка, засвітлене теплим весняним сонцем, проноситься за вікном. Будинки, дерева, городи. Дитячий майданчик, магазин, футбольне поле. Де-не-де ще лежить сніг, а острівці підсохлої землі тонуть у калюжах і грязюці.
– Ну що, як вийшли? – питає Квітка, повернувшись до нас із переднього пасажирського сидіння.
Молодий, чорнявий, з густою доглянутою бородою. Сонцезахисні окуляри, усмішка. Якийсь час він ходив з нами на "Катані", а потім перевівся на "Лєший", оператором АГС.
– Та як. – Саня, досі сонний, намагається вмоститися зручніше. – Сто двадцятий работав, скиди. Це на позиції. А вийшли нормально, якраз туман був.
– Заєбісь. – Програміст теж у хорошому настрої, і виїхавши на добрий асфальт, набирає швидкість. – Поки ви в басейні будете, ми з Квіткою у Покровськ зганяємо на Нову Пошту, плюс?
– Плюс.
– Це десь година.
– Норм, якраз відкиснем.
Піднявшись по сходах, викладених білою плиткою, заходимо всередину. Тут чисто, просторо і багато світла. На ресепшені привітна молода жінка, рахує нам вартість послуг.
– Вам душ і басейн? Рушник, шльопанці?
– Ага, давайте.
– А мені без басейна, тіки душ. – Кум кладе на стійку купюру.
– А вам?
– Мені повний комплект, крім рушника. Санич, закинеш за мене?
– Плюс плюс.
У душі приблизно вісім окремих кабінок, і повно військових, тож доводиться чекати своєї черги. Пахне вологою і гелями для душу, на мокрій плитці сліди від шльопанців. Лунають традиційні жарти про мило, якому краще не падати на підлогу. Хтось навіть досі з них сміється. Спільна шафа з поличками для одягу – під стіною. У ній немає ні дверцят, ні ключів, тож речі тут фактично без нагляду. Лежать собі спокійно, як на прилавку. Гаманці й телефони. Затертий піксель, рушники і шкарпетки із написом "ЗСУ". Спочатку було незвично так все лишати, але зрештою, хто тут крастиме? Та й у кого?
Нарешті звільняється місце і я стаю під душ. Вода ллється широким, паруючим струменем, з незвички обпікаючи шкіру. Від задоволення забуваєш навіть про те, що треба намилитися. Хочеться лише стояти отак якомога довше, ніби сховавшись у прозорому коконі чистоти.
Після паркої лазні у просторому приміщенні басейну стає холодно. Від блакитного плеса віє свіжістю, пахне хлором. Кожен звук відлунює, як у печері. Голоси, сміх. Я лишаю гумові капці біля бортика і спускаюся по драбині.
Вода обіймає сильно і пристрасно, як кохана після довгої розлуки. Її руки ковзають по животі, плечах, сплітаючись у замок за шиєю. Наші оголені тіла поєднуються, і хвиля млосного задоволення накриває з головою. Відчуваю під собою її холодні стегна, відчуваю, як вона рухається, і затамувавши подих, пірнаю глибше. Солодкий стогін плескотом відбивається від стінок басейну. Як же ж це приємно. Як же це щемко і ніжно.
– Та бля, не виспався ніхєра.
– І я то думаю, ми вже всі спать полягали, а воно сидить на курилці з бабами своїми балака.
Вадюха, як завжди, веселий, на позитиві. За мить сміється, своїм щирим, грудним сміхом. Я вмиваюсь і виходжу надвір.
– Ну то що, їдем сьодні в басейн?
– Та їдем, їдем. Програміст казав, будуть в одинацять. – Саня підкурює. – Щяс позвоню.
За півгодини біля хати зупиняється білий "Nissan Novara". Жучка починає заливисто гавкати, і ми виходимо, вже готові, з речами. Я, Саня, Лялько і Кум. На задньому сидінні мало місця для чотирьох, але у війську немає неможливих задач.
– Вадим, ти менший, давай комусь на руки. – Кум залазить перший.
– Сам давай комусь на руки. Он хай Санич зверху.
– Та він як сяде, то ти потім кості не позбираєш.
– Там ще в багажнику є місце. – Рудоволосий і бородатий, Програміст сміється, спостерігаючи, як ми пакуємося.
– Та норм.
Врешті сідаємо всі, але я частково сиджу на Сані, а частково – підпираю собою двері, висячи у повітрі.
– Ну шо, погнали! – Лялько плескає долонею по кріслу водія.
Невелике село Сонцівка, засвітлене теплим весняним сонцем, проноситься за вікном. Будинки, дерева, городи. Дитячий майданчик, магазин, футбольне поле. Де-не-де ще лежить сніг, а острівці підсохлої землі тонуть у калюжах і грязюці.
– Ну що, як вийшли? – питає Квітка, повернувшись до нас із переднього пасажирського сидіння.
Молодий, чорнявий, з густою доглянутою бородою. Сонцезахисні окуляри, усмішка. Якийсь час він ходив з нами на "Катані", а потім перевівся на "Лєший", оператором АГС.
– Та як. – Саня, досі сонний, намагається вмоститися зручніше. – Сто двадцятий работав, скиди. Це на позиції. А вийшли нормально, якраз туман був.
– Заєбісь. – Програміст теж у хорошому настрої, і виїхавши на добрий асфальт, набирає швидкість. – Поки ви в басейні будете, ми з Квіткою у Покровськ зганяємо на Нову Пошту, плюс?
– Плюс.
– Це десь година.
– Норм, якраз відкиснем.
Піднявшись по сходах, викладених білою плиткою, заходимо всередину. Тут чисто, просторо і багато світла. На ресепшені привітна молода жінка, рахує нам вартість послуг.
– Вам душ і басейн? Рушник, шльопанці?
– Ага, давайте.
– А мені без басейна, тіки душ. – Кум кладе на стійку купюру.
– А вам?
– Мені повний комплект, крім рушника. Санич, закинеш за мене?
– Плюс плюс.
У душі приблизно вісім окремих кабінок, і повно військових, тож доводиться чекати своєї черги. Пахне вологою і гелями для душу, на мокрій плитці сліди від шльопанців. Лунають традиційні жарти про мило, якому краще не падати на підлогу. Хтось навіть досі з них сміється. Спільна шафа з поличками для одягу – під стіною. У ній немає ні дверцят, ні ключів, тож речі тут фактично без нагляду. Лежать собі спокійно, як на прилавку. Гаманці й телефони. Затертий піксель, рушники і шкарпетки із написом "ЗСУ". Спочатку було незвично так все лишати, але зрештою, хто тут крастиме? Та й у кого?
Нарешті звільняється місце і я стаю під душ. Вода ллється широким, паруючим струменем, з незвички обпікаючи шкіру. Від задоволення забуваєш навіть про те, що треба намилитися. Хочеться лише стояти отак якомога довше, ніби сховавшись у прозорому коконі чистоти.
Після паркої лазні у просторому приміщенні басейну стає холодно. Від блакитного плеса віє свіжістю, пахне хлором. Кожен звук відлунює, як у печері. Голоси, сміх. Я лишаю гумові капці біля бортика і спускаюся по драбині.
Вода обіймає сильно і пристрасно, як кохана після довгої розлуки. Її руки ковзають по животі, плечах, сплітаючись у замок за шиєю. Наші оголені тіла поєднуються, і хвиля млосного задоволення накриває з головою. Відчуваю під собою її холодні стегна, відчуваю, як вона рухається, і затамувавши подих, пірнаю глибше. Солодкий стогін плескотом відбивається від стінок басейну. Як же ж це приємно. Як же це щемко і ніжно.
10.03.202516:09
Сонливість потроху накриває, все міцніше стискаючи обійми. Повіки важчають.
Цікаво, – думаю, – а дійсно, чи повернемося ми до своїх професій? Чи зможемо отак просто робити те, що й колись? Знову влитися у буденний, одноманітний графік? Після окопів, бліндажів і смертей? Спокійно спати у чистій постелі, прокидатися зранку, їхати на роботу, бути ввічливими та люб'язними із клієнтами? Чи зможемо знову стати частиною світу, який із кожним днем стає все більш чужим? І чи повернемось ми, навіть якщо залишимося живі?
30.01.2025
Цікаво, – думаю, – а дійсно, чи повернемося ми до своїх професій? Чи зможемо отак просто робити те, що й колись? Знову влитися у буденний, одноманітний графік? Після окопів, бліндажів і смертей? Спокійно спати у чистій постелі, прокидатися зранку, їхати на роботу, бути ввічливими та люб'язними із клієнтами? Чи зможемо знову стати частиною світу, який із кожним днем стає все більш чужим? І чи повернемось ми, навіть якщо залишимося живі?
30.01.2025
03.02.202521:47
По дорозі у нас позиції дев'ятої роти, і майже завжди вітаємось з кимось із їхніх хлопців.
– Бажаю здоров'я. – каже Саня силуету під накриттям.
– Бажаєм. Ви куди, на "Марсель"?
– Нє, "Катані".
– Ааа. Ясно. – киває силует і раптом бачить мене з парасолькою. – О, а нашо тобі зонтік? Від дощу?
– Нє, від сонця. – усміхаючись, йду далі, уявляючи збентежений вираз його обличчя.
Вже на позиціях, розклавши речі та переодягнувшись у сухе, вішаю парасольку на цвях у бліндажі, поруч з рюкзаком.
– Та до п**ди той твій зонтік. – каже Саня. – Ну реально. Просто "одноглазий" сьогодні не работав.
– Та ні. – відповідаю, вмощуючись у спальнику. – Хороша штука. Толкова. Буду тепер так завжди ходить.
І наступні кілька місяців я сумлінно носив її з собою, відкриваючи, наче щит, щоразу, коли минали "Еверест", а згодом і посадку "дев'ятки", де всі дерева начисто викосили мінометами і артою. Одні пеньки лишились. Пробігав, тримаючи парасольку перед собою, і через наше, пооране вирвами поле. Сто-двісті метрів до рідної посадки. І щоразу все було добре. Жодного пострілу. Розкривав її над головою, ховаючись під дерева, коли пролітали дрони. І не попав під жоден скид. Хоча при переходах у нас частенько траплялися "трьохсоті". Не знаю, можливо, просто щастило. Але з кожним вдалим поверненням з позицій моя віра у захисні властивості цього простого на перший погляд механізму сильнішала.
Тож коли забув її якось на СПшці, а за кілька днів виявив, що мій головний захист і оберіг безбожно погризли миші – дуже засмутився. Навіть розізлився. Дико і страшно.
– Ха. – тішився Саньок, спостерігаючи, як я заклеюю дірки шматками ізофолії. – Беру назад свої слова. Є толк з твого зонтіка. Мишей он накормив.
– Іди в сраку.
– А я плащ тепловізійний заказав. Ото тєма. Перевірим наступний раз.
– Тєнь, Тєнь, я Катані. – вийшов на дронщиків, ще відхекуючись після заходу на позиції Саня. – Це ви пролітали десять маленьких назад біля Лєшого?
– Плюс-плюс.
– А "карандашиків" бачили по дорозі?
– Да, "Катані", бачили. Троє йшло. Перший у плащі, з двома паками води. Красівий плащ... А за ним чувак із зонтіком. Третій трохи відстав. То ви були?
Мій напарник копнув ногою цинк з патронами, що стояв поруч і кілька разів матюкнувся. Потім затис танґенту.
– Да, то ми. Пасіба, Тєнь.
– Плюс.
Після цього я власноруч перевіряв тепликом кілька разів, знову впевнившись, що за розкритою парасолькою майже не видно яскраву сигнатуру людської постаті. Особливо з великої відстані. Тож, проти снайпера мала діяти. А дрони – то вже таке. Їм, мабуть, згори видніше.
Тому наступного тижня у Селидове я купив нову. Більшу та міцнішу, без дірок і латок, яка не виверталася назовні від поривів вітру.
І рушаючи щораз на позиції, чи повертаючись назад, завжди контролював її наявність у правій боковій кишені. Це заспокоювало, додавало впевненості. Хоч, можливо, і виглядало безглуздо.
Але я ще з дитинства знав, що парасолька має одну дивовижну здатність. Якщо береш її з собою – дощу не буде, а коли забудеш – обов'язково вперіщить злива. Такий собі закон життя, як з падаючим бутербродом. А якщо вона має вплив на погоду, то чому не може захищати від куль та осколків?
10.01.2025
– Бажаю здоров'я. – каже Саня силуету під накриттям.
– Бажаєм. Ви куди, на "Марсель"?
– Нє, "Катані".
– Ааа. Ясно. – киває силует і раптом бачить мене з парасолькою. – О, а нашо тобі зонтік? Від дощу?
– Нє, від сонця. – усміхаючись, йду далі, уявляючи збентежений вираз його обличчя.
Вже на позиціях, розклавши речі та переодягнувшись у сухе, вішаю парасольку на цвях у бліндажі, поруч з рюкзаком.
– Та до п**ди той твій зонтік. – каже Саня. – Ну реально. Просто "одноглазий" сьогодні не работав.
– Та ні. – відповідаю, вмощуючись у спальнику. – Хороша штука. Толкова. Буду тепер так завжди ходить.
І наступні кілька місяців я сумлінно носив її з собою, відкриваючи, наче щит, щоразу, коли минали "Еверест", а згодом і посадку "дев'ятки", де всі дерева начисто викосили мінометами і артою. Одні пеньки лишились. Пробігав, тримаючи парасольку перед собою, і через наше, пооране вирвами поле. Сто-двісті метрів до рідної посадки. І щоразу все було добре. Жодного пострілу. Розкривав її над головою, ховаючись під дерева, коли пролітали дрони. І не попав під жоден скид. Хоча при переходах у нас частенько траплялися "трьохсоті". Не знаю, можливо, просто щастило. Але з кожним вдалим поверненням з позицій моя віра у захисні властивості цього простого на перший погляд механізму сильнішала.
Тож коли забув її якось на СПшці, а за кілька днів виявив, що мій головний захист і оберіг безбожно погризли миші – дуже засмутився. Навіть розізлився. Дико і страшно.
– Ха. – тішився Саньок, спостерігаючи, як я заклеюю дірки шматками ізофолії. – Беру назад свої слова. Є толк з твого зонтіка. Мишей он накормив.
– Іди в сраку.
– А я плащ тепловізійний заказав. Ото тєма. Перевірим наступний раз.
– Тєнь, Тєнь, я Катані. – вийшов на дронщиків, ще відхекуючись після заходу на позиції Саня. – Це ви пролітали десять маленьких назад біля Лєшого?
– Плюс-плюс.
– А "карандашиків" бачили по дорозі?
– Да, "Катані", бачили. Троє йшло. Перший у плащі, з двома паками води. Красівий плащ... А за ним чувак із зонтіком. Третій трохи відстав. То ви були?
Мій напарник копнув ногою цинк з патронами, що стояв поруч і кілька разів матюкнувся. Потім затис танґенту.
– Да, то ми. Пасіба, Тєнь.
– Плюс.
Після цього я власноруч перевіряв тепликом кілька разів, знову впевнившись, що за розкритою парасолькою майже не видно яскраву сигнатуру людської постаті. Особливо з великої відстані. Тож, проти снайпера мала діяти. А дрони – то вже таке. Їм, мабуть, згори видніше.
Тому наступного тижня у Селидове я купив нову. Більшу та міцнішу, без дірок і латок, яка не виверталася назовні від поривів вітру.
І рушаючи щораз на позиції, чи повертаючись назад, завжди контролював її наявність у правій боковій кишені. Це заспокоювало, додавало впевненості. Хоч, можливо, і виглядало безглуздо.
Але я ще з дитинства знав, що парасолька має одну дивовижну здатність. Якщо береш її з собою – дощу не буде, а коли забудеш – обов'язково вперіщить злива. Такий собі закон життя, як з падаючим бутербродом. А якщо вона має вплив на погоду, то чому не може захищати від куль та осколків?
10.01.2025
30.04.202519:23
24.04.202518:26
25.03.202518:57
Мої рухи повільні, виважені. Не хочеться ні напружуватися, ні поспішати. Допливши до кінця доріжки, хапаюся за бортик. Тепер можна трохи перепочити. "Ну що, – можна почути у шумі води. – Продовжимо?" Її усмішка манить прохолодою і спокоєм, у блакитних очах грають відблиски світла. І я знову пірнаю у ці п'янкі, наче літній дощ, обійми. П'ятдесят метрів туди, п'ятдесят – назад. Один раз, другий, третій...
Вода заспокоює. Є щось незбагненне у її прозорості, чистоті. Щось давнє, забуте. Дивно, та разом із втомою у ній розчиняється страх, біль і тривога. Лишаються лише ці хвилі, блакить і присмак хлору на губах.
Втомившись, хапаюся за край басейну, щоб перевести подих. На сусідній доріжці пливе Лялько. Як професіонал, красиво. Я не вмію так. За мить зупиняється поруч.
– Бачив вивіску? – показую йому напис. – "Соляна кімната".
– Ага, головне Вані не розказуйте. Хватить з нього солів. – сміється.
– Санич, бачив?
– Веселу комнату? – він киває. – Треба сходить якось.
На іншому боці, біля вікон, дівчина-тренер займається з підлітком. Молода, вродлива. Їх голоси відлунюють, розбиваючись об стелю приміщення. Ми спостерігаємо.
– Чуєш, а якщо я тонуть буду, вона спасе?
– І не мрій. Ніхто тебе спасать не буде. Навіть я.
– Ну хоть вєщі додому отправиш?
– Вєщі отправлю.
Кум чекає нас у холі. Блакитні пластикові сидіння рядочком стоять під вікнами. Кидаємо на них пакети з брудним одягом, надягаємо фліски, застібаємо ремені на штанях. Я дивлюсь у велике, на всю стіну, дзеркало. Так дивно.
– Що, любуєшся?
– Ага, хоч на людину став похожий.
– Ну що, йдем?
– Пішли.
Надворі ще по-березневому холодно, чиста шкіра незвично чутлива. Одяг шорстко треться об тіло, як колись у дитинстві накрохмалена постіль. Я набираю повні легені повітря і повільно видихаю. Як же легко. Ніби вдалося змити з себе не лише бруд, а й цю війну. Страх, поранення, смерті. Ніби зараз ми просто підемо по своїх справах, а ввечері кожного зустрічатимуть дружини й діти. Смачна їжа, чиста постіль, сон. Спокійний, легкий, безтурботний. І ніхто не будитиме з криком збиратися, а ти не грузитимеш у "течик" БК, а у свій затертий рюкзак – консерви і воду. Це все просто наснилося. Або у якийсь момент реальність роздвоїлась, викинувши нас, мов рибу на берег, сюди, на Донеччину. А десь там, у іншому світі ми живемо своє колишнє життя. Ходимо на роботу, сваримось із рідними, кохаємось, нарікаємо на будні. Але зараз, на мить, завіса відхилилася, і через брудне скло відстані можна побачити себе колишніх. Тих, ким були колись.
Програміст з Квіткою підбирають нас вже у центрі, поруч з базаром, біля супермаркету "Lafar". Втиснувшись знову на заднє сидіння, їдемо у "Paramount". Ми відкрили для себе це кафе зовсім недавно, але вже встигли полюбити. Крутий дизайн у стилі лофт, поєднання чорного і червоного, масивні, дерев'яні столи. Ніби це не Селидове, а центр Києва.
Замовляємо, як завжди, більше, ніж можемо з'їсти. На перше – борщ або солянку, із довгастими, спеченими у закладі, хлібцями. Хрустка скоринка, ніжний м'якуш. Сало, сметанка, зелень. Як же цього не вистачало. Ніби обіймів, поцілунків, ніжності. Тому замовляємо ще, і ще. Пательні зі смаженою картоплею і м'ясом, присипані зверху сиром, різноманітні салати, лаваші, бургери. Наче це наш останній обід і хочеться наїстися на цілу вічність уперед. А коли кожен вже ледь може дихати від кількості з'їденого, замовляємо ще десерти і кілька великих піц із собою. Бариста, що готує нам каву, геть юна. Можливо, студентка. Волосся, зібране у хвіст, татуювання на зап'ястках. Саня намагається клеїти, а хлопці сміються, підколюючи його.
Надворі сутеніє. Вантажимо їжу і речі в багажник, а самі так само, пробуємо втиснутись на заднє сидіння. Тільки тепер, з повними шлунками, це ще важче. Саня частково залазить на мене, частково на Лялька. Ніби влізли.
Вода заспокоює. Є щось незбагненне у її прозорості, чистоті. Щось давнє, забуте. Дивно, та разом із втомою у ній розчиняється страх, біль і тривога. Лишаються лише ці хвилі, блакить і присмак хлору на губах.
Втомившись, хапаюся за край басейну, щоб перевести подих. На сусідній доріжці пливе Лялько. Як професіонал, красиво. Я не вмію так. За мить зупиняється поруч.
– Бачив вивіску? – показую йому напис. – "Соляна кімната".
– Ага, головне Вані не розказуйте. Хватить з нього солів. – сміється.
– Санич, бачив?
– Веселу комнату? – він киває. – Треба сходить якось.
На іншому боці, біля вікон, дівчина-тренер займається з підлітком. Молода, вродлива. Їх голоси відлунюють, розбиваючись об стелю приміщення. Ми спостерігаємо.
– Чуєш, а якщо я тонуть буду, вона спасе?
– І не мрій. Ніхто тебе спасать не буде. Навіть я.
– Ну хоть вєщі додому отправиш?
– Вєщі отправлю.
Кум чекає нас у холі. Блакитні пластикові сидіння рядочком стоять під вікнами. Кидаємо на них пакети з брудним одягом, надягаємо фліски, застібаємо ремені на штанях. Я дивлюсь у велике, на всю стіну, дзеркало. Так дивно.
– Що, любуєшся?
– Ага, хоч на людину став похожий.
– Ну що, йдем?
– Пішли.
Надворі ще по-березневому холодно, чиста шкіра незвично чутлива. Одяг шорстко треться об тіло, як колись у дитинстві накрохмалена постіль. Я набираю повні легені повітря і повільно видихаю. Як же легко. Ніби вдалося змити з себе не лише бруд, а й цю війну. Страх, поранення, смерті. Ніби зараз ми просто підемо по своїх справах, а ввечері кожного зустрічатимуть дружини й діти. Смачна їжа, чиста постіль, сон. Спокійний, легкий, безтурботний. І ніхто не будитиме з криком збиратися, а ти не грузитимеш у "течик" БК, а у свій затертий рюкзак – консерви і воду. Це все просто наснилося. Або у якийсь момент реальність роздвоїлась, викинувши нас, мов рибу на берег, сюди, на Донеччину. А десь там, у іншому світі ми живемо своє колишнє життя. Ходимо на роботу, сваримось із рідними, кохаємось, нарікаємо на будні. Але зараз, на мить, завіса відхилилася, і через брудне скло відстані можна побачити себе колишніх. Тих, ким були колись.
Програміст з Квіткою підбирають нас вже у центрі, поруч з базаром, біля супермаркету "Lafar". Втиснувшись знову на заднє сидіння, їдемо у "Paramount". Ми відкрили для себе це кафе зовсім недавно, але вже встигли полюбити. Крутий дизайн у стилі лофт, поєднання чорного і червоного, масивні, дерев'яні столи. Ніби це не Селидове, а центр Києва.
Замовляємо, як завжди, більше, ніж можемо з'їсти. На перше – борщ або солянку, із довгастими, спеченими у закладі, хлібцями. Хрустка скоринка, ніжний м'якуш. Сало, сметанка, зелень. Як же цього не вистачало. Ніби обіймів, поцілунків, ніжності. Тому замовляємо ще, і ще. Пательні зі смаженою картоплею і м'ясом, присипані зверху сиром, різноманітні салати, лаваші, бургери. Наче це наш останній обід і хочеться наїстися на цілу вічність уперед. А коли кожен вже ледь може дихати від кількості з'їденого, замовляємо ще десерти і кілька великих піц із собою. Бариста, що готує нам каву, геть юна. Можливо, студентка. Волосся, зібране у хвіст, татуювання на зап'ястках. Саня намагається клеїти, а хлопці сміються, підколюючи його.
Надворі сутеніє. Вантажимо їжу і речі в багажник, а самі так само, пробуємо втиснутись на заднє сидіння. Тільки тепер, з повними шлунками, це ще важче. Саня частково залазить на мене, частково на Лялька. Ніби влізли.
21.03.202519:11
У День Поезії хочу поділитися текстом мого побратима Сергій Рубнікович, який зараз там, де рими і віршові розміри нікого не вражають (на відміну від старої доброї зброї) але у його роботі більше поезії, ніж у присипаних пилом антологіях. Фарту тобі, братику, і побільше вибухових метафор, які влучатимуть точно у ціль)
10.03.202516:09
– А ти, Саня, що? – питаю. – Пам'ятник треба?
– Не треба.
– До речі, якщо подвійний робить, дешевше виходить.
– Ага. А якшо братську могилу – ще дешевше.
З окопу чуються кроки.
– Все, я на місці. – Ромчик на ходу одягає бронік.
– То по тобі АГС работав?
– Нє, по Марселю.
– Але ти так даже бистріше справився.
– І не кажи. – він дістає цигарку і підкурює. – Як мінімум, норматив КМС виконав.
– Дивись шоб в Олімпійську збірну не забрали. Там конкуренція висока, можеш не витягнуть.
– Та якось розберусь.
Відчувши свіжу кров, комарі починають дзижчати ще інтенсивніше. Кілька найбільш нахабних крутяться буквально під носом.
– Ну ви тут балакайте, а я пішов. – кажу, забираючи свою чашку з-під чаю і автомат.
– Іди. – Саня киває. – А я ще одну скурю.
– Плюс.
Перед сном, щоби краще спалося, бажано сходити до вітру, тож скинувши бронік і каску під накриття бліндажа, я прислухаюся. Дронів ніби не чути. Звісно, безпечніше подзюрити в окопі, та інколи хочеться відчути себе людиною, стати спокійно під дерево, вдихнути на повні груди. Без страху, не поспішаючи. Тим більше, поки тихо.
Посадка трохи поросла кущами, і я наївно сподіваюсь, що за ними мене не помітять. У світлі місяця все чітке, як удень. Дерева, гілляччя, вирви від прильотів. Наше перекопане "градами" поле. Лівіше – Нижні дачі, дамба, міст. Там стоїть сьома рота. Прямо попереду – водонапірна вежа, ферми, гай – ворожі позиції. Правіше – решта наших. Легкий літній вітер торкається прохолодними пальцями щік, мокрої від поту спини. Шелестять трави і листя, сюрчать коники, квакають жаби. Краса. Наче й не на війні.
Хочеться забути про все і довго стояти отак, серед викраденого часу і поламаних, наче молодість, акацій. Може, навіть до ранку. Слухати шепіт дерев, дивитись на зорі, мріяти... Та от чується знайоме дзижчання і комар сідає на щоку. А ще за мить з ворожої посадки навпроти лунає знайоме "трох-тох-тох-тох-тох..."
– Бляяяя.... А ну вас в сраку...
Я стрибаю в окоп, а потім кулею в бліндаж. За секунду нагорі із глухим звуком розриваються ВОГи від АГС. Видихаю з полегшенням. Пронесло. Тепер можна і ґудзика на штанах застебнути.
Всередині, швидко скинувши берці, виставляю будильник і пірнаю у спальник. Нарешті. Очі приємно заплющуються, втома мурашками блукає по тілу. Спати, спати...
– Дзззз... Дзззз... – доноситься десь поряд.
– Ах ти ж п*дар...
Ввімкнувши ліхтарик на телефоні, оглядаю стіни. Він зривається і летить. Один удар долонею, другий, третій... Є. Попав.
За кілька хвилин приходить Саня. Ще якийсь час вовтузиться, знімаючи штани і вмощуючись зручніше у спальнику.
– Чув, "Гасік" по нам отработав?
– Не по вам, а по мені.
– А ти шо, сцять вилазив?
– Ага.
– Тю. – він зітхає. – Я ж казав тобі, у бутилку треба ходить.
– Та в мене не виходить в пляшку.
– Чого?
– Горлечко вузьке. Не влазить.
– Ну так да. Тут уміть треба. – він сміється. – Ювелірна робота.
Якийсь час ще моститься, шурхотить спальником, тихо матюкається. Десь під накриттям дзижчить комар. Та й хрін з ним.
– Чуєш, Сань.
– А?
– Якщо серйозно, який би ти собі пам'ятник хотів? У формі пачки "Вінстона", чи з черепом і "Снікерсами" навхрест?
Кілька секунд він думає.
– Ну, можна у формі компа. Щоб і сістємнік, і клава, і мишка...
– А коврик для мишки – у формі декольте?
– Да, точно. – старається уявити. – Ех, як вернусь, засяду за комп... З дому вобщє не буду виходить. Знаєш яка у мене відяха?
– Знаю, що ти як почнеш описувать, то ми не поспимо ніхріна. Потім розкажеш, на зміні.
– Ну ладно.
Повернувшись на бік, доки сон не йде – згадую старе життя. Робочі будні, колег, колишнього себе. Як мислив, діяв, тримався. Дивно. Наче на зустрічі випускників згадувати шкільні дурощі. Ніби й я, але такий далекий, юний, наївний.
– Не треба.
– До речі, якщо подвійний робить, дешевше виходить.
– Ага. А якшо братську могилу – ще дешевше.
З окопу чуються кроки.
– Все, я на місці. – Ромчик на ходу одягає бронік.
– То по тобі АГС работав?
– Нє, по Марселю.
– Але ти так даже бистріше справився.
– І не кажи. – він дістає цигарку і підкурює. – Як мінімум, норматив КМС виконав.
– Дивись шоб в Олімпійську збірну не забрали. Там конкуренція висока, можеш не витягнуть.
– Та якось розберусь.
Відчувши свіжу кров, комарі починають дзижчати ще інтенсивніше. Кілька найбільш нахабних крутяться буквально під носом.
– Ну ви тут балакайте, а я пішов. – кажу, забираючи свою чашку з-під чаю і автомат.
– Іди. – Саня киває. – А я ще одну скурю.
– Плюс.
Перед сном, щоби краще спалося, бажано сходити до вітру, тож скинувши бронік і каску під накриття бліндажа, я прислухаюся. Дронів ніби не чути. Звісно, безпечніше подзюрити в окопі, та інколи хочеться відчути себе людиною, стати спокійно під дерево, вдихнути на повні груди. Без страху, не поспішаючи. Тим більше, поки тихо.
Посадка трохи поросла кущами, і я наївно сподіваюсь, що за ними мене не помітять. У світлі місяця все чітке, як удень. Дерева, гілляччя, вирви від прильотів. Наше перекопане "градами" поле. Лівіше – Нижні дачі, дамба, міст. Там стоїть сьома рота. Прямо попереду – водонапірна вежа, ферми, гай – ворожі позиції. Правіше – решта наших. Легкий літній вітер торкається прохолодними пальцями щік, мокрої від поту спини. Шелестять трави і листя, сюрчать коники, квакають жаби. Краса. Наче й не на війні.
Хочеться забути про все і довго стояти отак, серед викраденого часу і поламаних, наче молодість, акацій. Може, навіть до ранку. Слухати шепіт дерев, дивитись на зорі, мріяти... Та от чується знайоме дзижчання і комар сідає на щоку. А ще за мить з ворожої посадки навпроти лунає знайоме "трох-тох-тох-тох-тох..."
– Бляяяя.... А ну вас в сраку...
Я стрибаю в окоп, а потім кулею в бліндаж. За секунду нагорі із глухим звуком розриваються ВОГи від АГС. Видихаю з полегшенням. Пронесло. Тепер можна і ґудзика на штанах застебнути.
Всередині, швидко скинувши берці, виставляю будильник і пірнаю у спальник. Нарешті. Очі приємно заплющуються, втома мурашками блукає по тілу. Спати, спати...
– Дзззз... Дзззз... – доноситься десь поряд.
– Ах ти ж п*дар...
Ввімкнувши ліхтарик на телефоні, оглядаю стіни. Він зривається і летить. Один удар долонею, другий, третій... Є. Попав.
За кілька хвилин приходить Саня. Ще якийсь час вовтузиться, знімаючи штани і вмощуючись зручніше у спальнику.
– Чув, "Гасік" по нам отработав?
– Не по вам, а по мені.
– А ти шо, сцять вилазив?
– Ага.
– Тю. – він зітхає. – Я ж казав тобі, у бутилку треба ходить.
– Та в мене не виходить в пляшку.
– Чого?
– Горлечко вузьке. Не влазить.
– Ну так да. Тут уміть треба. – він сміється. – Ювелірна робота.
Якийсь час ще моститься, шурхотить спальником, тихо матюкається. Десь під накриттям дзижчить комар. Та й хрін з ним.
– Чуєш, Сань.
– А?
– Якщо серйозно, який би ти собі пам'ятник хотів? У формі пачки "Вінстона", чи з черепом і "Снікерсами" навхрест?
Кілька секунд він думає.
– Ну, можна у формі компа. Щоб і сістємнік, і клава, і мишка...
– А коврик для мишки – у формі декольте?
– Да, точно. – старається уявити. – Ех, як вернусь, засяду за комп... З дому вобщє не буду виходить. Знаєш яка у мене відяха?
– Знаю, що ти як почнеш описувать, то ми не поспимо ніхріна. Потім розкажеш, на зміні.
– Ну ладно.
Повернувшись на бік, доки сон не йде – згадую старе життя. Робочі будні, колег, колишнього себе. Як мислив, діяв, тримався. Дивно. Наче на зустрічі випускників згадувати шкільні дурощі. Ніби й я, але такий далекий, юний, наївний.
30.01.202506:30
Відео до попереднього допису
https://vm.tiktok.com/ZMk4Cse24/
https://vm.tiktok.com/ZMk4Cse24/
29.04.202519:05
Одноденний вояж у столицю на "Книжкову країну" минув успішно, і крім почитати вірші в павільйоні творчої репрезентації військових #Фронтмени, я ще й отримав авторський примірник збірки. Чим невимовно тішуся, бо бути в компанії цих людей – неабияка честь.
А якщо комусь цікаво, то зараз знайти книгу можна на сайті видавництва "333" а трохи пізніше – і в книгарнях.
https://books333.com.ua/product/book/
А якщо комусь цікаво, то зараз знайти книгу можна на сайті видавництва "333" а трохи пізніше – і в книгарнях.
https://books333.com.ua/product/book/
20.04.202518:42
У церквах Донеччини особлива атмосфера. Христос Воскрес!
25.03.202518:57
– Тепер головне не блювануть. – на Кумові ніхто не сидить, тож йому вистачає сил на жарти.
– Ще чого. – Санич совається, плескаючи себе по пузу. – Тут штука двісті. Пока не перевариться, я його з себе не випущу.
– Так, ригать на вулицю. – Програміст повертається до нас. – Бо пішки підете.
– Та все норм, я в порядку.
– Ригай, єслі шо, в пакет. – радить Кум. – Дома доїси.
Дорога на Сонцівку повна вибоїн і нас часто підкидає. Шлунки важкі, наче рюкзаки, повні боєкомплекту. Трохи нудить, але терпіти можна. За вікном проносяться поля, сільські будинки, червона смуга обрію. Пагорби, степ. Земля, за яку ми боремося. І за яку вмираємо.
Чомусь хочеться спіймати цей день, як метелика, і сховати у банку пам'яті. Щоб ми всі залишились у ньому. Щасливі, ситі та живі.
... Приблизно за рік, переглядаючи фото окупованого Селидового, я згадував наші поїздки. Перше відділення Нової пошти з постійними чергами, базар, на якому можна було купити все що завгодно, магазинчики. Але найбільше жалю викликав басейн. З обваленою стелею, вибитими вікнами, порожнечею замість блакитної, чистої води. Наче зруйнований храм.
Бо не так важко віддавати ворогу шматок землі. Спалені будинки, розбиті дороги. Важко віддавати власні спогади, друзів. Бачити, як нищиться те, що не так давно було світлим і чистим. Бачити, як зникає життя там, де воно яскраво сяяло ще вчора.
І це одна з причин, чому варто боротися. Одна з речей, які варто захищати. Не просто будинки, вулиці й міста. А наше дитинство, юність, мрії та сподівання. Пам'ять про країну, у якій жили. І віру у те, якою вона ще буде.
23.03.2025
– Ще чого. – Санич совається, плескаючи себе по пузу. – Тут штука двісті. Пока не перевариться, я його з себе не випущу.
– Так, ригать на вулицю. – Програміст повертається до нас. – Бо пішки підете.
– Та все норм, я в порядку.
– Ригай, єслі шо, в пакет. – радить Кум. – Дома доїси.
Дорога на Сонцівку повна вибоїн і нас часто підкидає. Шлунки важкі, наче рюкзаки, повні боєкомплекту. Трохи нудить, але терпіти можна. За вікном проносяться поля, сільські будинки, червона смуга обрію. Пагорби, степ. Земля, за яку ми боремося. І за яку вмираємо.
Чомусь хочеться спіймати цей день, як метелика, і сховати у банку пам'яті. Щоб ми всі залишились у ньому. Щасливі, ситі та живі.
... Приблизно за рік, переглядаючи фото окупованого Селидового, я згадував наші поїздки. Перше відділення Нової пошти з постійними чергами, базар, на якому можна було купити все що завгодно, магазинчики. Але найбільше жалю викликав басейн. З обваленою стелею, вибитими вікнами, порожнечею замість блакитної, чистої води. Наче зруйнований храм.
Бо не так важко віддавати ворогу шматок землі. Спалені будинки, розбиті дороги. Важко віддавати власні спогади, друзів. Бачити, як нищиться те, що не так давно було світлим і чистим. Бачити, як зникає життя там, де воно яскраво сяяло ще вчора.
І це одна з причин, чому варто боротися. Одна з речей, які варто захищати. Не просто будинки, вулиці й міста. А наше дитинство, юність, мрії та сподівання. Пам'ять про країну, у якій жили. І віру у те, якою вона ще буде.
23.03.2025
Қайта жіберілді:Рубік пише
21.03.202519:11
пайка
от не пощастило
хто вже дістався цій літературі
молоде покоління
лауреатів та фіналістів
голоси самобутні
вічні стипендіати та алкоголіки
силаботонічні сноби
прозаїчні верлібристи
піджаданники поголовно
юні паростки сучукрліту
а тепер ще й до них
агресивні петеесерники
без яких антологія не антологія
і захід не захід
отримали пайку власного голосу
як нагороду посмертно
а у ньому
бруд та пісок
скрипить неприємно
іржавим затвором
ні відчистити
ні відбілити
як ним користуватися
голосом
прокуреним до жовтизни
подертим на вітрі стягом
над зруйнованою бібліотекою
як ним тепер вимовляти ніжність
голосом
привченим до команд
сухих і холодних
мов армійський пайок
як тепер проповідувати любов
голосом
що просякнув ненавистю
аж до кісток
аж до сьомих колін
як ним тепер читати поезію
коли слова
ніби патрони в патроннику
клинять
і затинаються
клинять
і затинаються
от не пощастило
хто вже дістався цій літературі
молоде покоління
лауреатів та фіналістів
голоси самобутні
вічні стипендіати та алкоголіки
силаботонічні сноби
прозаїчні верлібристи
піджаданники поголовно
юні паростки сучукрліту
а тепер ще й до них
агресивні петеесерники
без яких антологія не антологія
і захід не захід
отримали пайку власного голосу
як нагороду посмертно
а у ньому
бруд та пісок
скрипить неприємно
іржавим затвором
ні відчистити
ні відбілити
як ним користуватися
голосом
прокуреним до жовтизни
подертим на вітрі стягом
над зруйнованою бібліотекою
як ним тепер вимовляти ніжність
голосом
привченим до команд
сухих і холодних
мов армійський пайок
як тепер проповідувати любов
голосом
що просякнув ненавистю
аж до кісток
аж до сьомих колін
як ним тепер читати поезію
коли слова
ніби патрони в патроннику
клинять
і затинаються
клинять
і затинаються
10.03.202516:09
29.01.202521:23
Донеччина... Біль, руїни та надія на переродження.
P.S. Знайдіть на фото котиків. (не один)
P.S. Знайдіть на фото котиків. (не один)
Көрсетілген 1 - 24 арасынан 55
Көбірек мүмкіндіктерді ашу үшін кіріңіз.