Білім беру
Наші 1920-ті
Білім беру
30.09.202319:07
25.06.202319:36
01.06.202319:33
12.03.202321:15
Валер’ян Поліщук.
Металевий тембр
Григорію Федоровичу ГРИНЬКОВІ, індустріялізаторові й конструктивному розумові новітньої України, на спомин про спільну організацію «Червоного шляху» присвячую з любов’ю цю книжку.
Валеріян Поліщук
ЕЛЕГІЯ
У низинному Харкові,
В слобожанських вітрах
Хай похований буде поет Революції.
Я прохаю мене положити в труну
Там, де поховані літуни в небо і в осяйну комуну
Нехай рано гудки прогудуть супокій
Над моїми зітханнями з книги,
І нехай робітництво на працю спішить
Ходом танцю, а не згорбленим клигом.
Хай не буде мій порох не знати й не чуть,
Як то людство господарем стане,
Як річки в берегах до турбін потечуть
Прихорошеним думкою станом.
15.VII.1925
Кучук-Ламбат
Валеріян Поліщук. Металевий тембр. Поезії індустріяльної доби. — Х., 1927. — 60 с.
Книжку віддруковано в Золотоноші. Художника не вказано.
#наші20
#просто_хороший_вірш
15.07.202219:15
Футуристи у Вінниці
У січні 1929 року у Вінницю вирушив футуристський десант — письменники Гео Шкурупій і Дмитро Бузько, критик Олексій Полторацький, фотограф Дан Сотник та архітектор Олександр Касьянов. На той момент у Вінниці аж три людини переплачували журнал «Нова генерація», що його представляли панфутуристи.
Приїхали надвечір. «“Ролс-Ройс”, набитий нами, як комора ДВУ неспроданими творами В. Поліщука, підвіз нас до “Червоного Поділля”, готелю, що в ньому є понад двадцять кімнат для мандрівників. Була ніч, темна, як заміри редактора “Літ’ярмарку”. На вулицях було порожньо (я згадав статті Ф. Якубовського), але ввічливий супровідник підвів нас до афіші про наші виступи. Афіша біліла в ночі, і серед темних парканів її можна було помітити так легко, як важко відшукати хорошого вірша в “Гарті”. На афіші було написано: “Нова генерація”... Доповідь... Співдоповіді... Практика... Диспут...».
Місто побачили тільки зранку. «Що є у Вінниці? Насамперед проспект Леніна. Вулиця дуже подібна до Сумської в Харкові: вузенька, з великою кількістю невеличких будинків, але з одним небосягом на п’ять поверхів та з кількома триповерховими будинками. Навіть будинок ОПК стоїть на цьому проспекті в тому місці, де на Сумській будинок ЦК КП(б)У. Вулицею ходить трамвай, що на ньому варт їздити хіба з міркувань урбаністичного фанатизму: ходити на своїх на двох і швидше, і дешевше. Вулицею ходять красиві жінки київського типу».
Переїхали через Єрусалимку, відвідали ливарний і суперфосфатний заводи.
У Вінниці футуристи мали чотири виступи для різної аудиторії: інтелігенція, робітники, комсомольці. Щодня по одному виступу, які тривали 4–6 годин. Крім основної доповіді про панфутуризм і читання творів, співдоповіді виголошували Касьянов про архітектуру і Дан Сотник про фото, малярство, кіно, театр. Після ще були відповіді на записки і питання із залу.
«Вінниця має трьох передплатників нашого журналу. На одному диспуті нашу групу, що існує вже 15 років, вінницький культробітник назвав “молодим начинанієм”, яке треба підтримати. Ми їхали туди всім відомі “понаслышке” й ніхто не знав, крім трьох передплатників і ста аматорів лівого мистецтва, хто ми такі по суті. Ми поїхали назад здеструктувавши, епатувавши смаки до “красивого” вінницьких міщан, під гарчання пасеїстів і під оплески комсомольців. Я ручуся, що у Вінниці нас не забудуть і наш журнал не лежатиме марно на полиці вінницької книгарні ДВУ».
«Наші надії справдилися. Крізь товщу критичної облоги, що кожний наш крок зустрічає вереском і гарчанням, крізь блокаду пасеїстів, через голови критиків ми дісталися до своєї авдиторії, і тепер кожний футурист згадуватиме своє перебування в Вінниці, як найкращий спосіб до вірного скерування своїх кроків, своєї роботи».
Уривки з репортажу Олексія Полторацького «Через голови критиків». Фото Дана Сотника «Вінницький небосяг».
#наші20
13.07.202211:25
27.09.202317:45
Фотопортрет людини-творця
У Павла Тичини був свій майже янгол-охоронець — Анатолій Павлюк. Хлопець співав у самодіяльному хорі, а Тичина був у них диригентом. Це було на самому початку наших 20-х у Києві. Відтоді вони й потоваришували.
Потім Тичина поїхав до Харкова і повернувся вже разом зі столицею. А коли 1941 року евакуйовувався в Уфу, то попросив Павлюка доглядати за квартирою. Це Павлюк урятував книжки й рукописи і навіть кларнет, що їх ми тепер можемо бачити в музеї й читати в архіві.
Фото Анатолія Павлюка з поетом та історія порятунку архіву є тут. Та Павлюк і сам виявився непоганим фотографом-аматором! У журналі «Фото для всіх» 1929 року було вміщено його фотопортрет Тичини з такою супровідною анотацією.
Та найскладніше випало завдання на долю київського фотоаматора А. Павлюка. Коли дати силуетний портрет найлегше, бо він притягає увагу своєю незвичною, поки ще незатертою, формою, коли дати «цікавого» портрета «взагалі» хоч і нелегко, та проте можна, хоч би скористувавшися з технічних прийомів, що можуть надати роботі ефектовности (може, й на шкоду подобенству), то дати художнього портрета широко відомої людини-творця дуже важко.
А. Павлюк з успіхом справився із своїм завданням. Його Павло Тичина — це наш справжній Тичина, якого ми знаємо, якого читаємо, яким захоплюємося. Усе в цьому портреті непідроблене, природне і в той же час все в ньому потрібне. Ось гляньте на руки, спробуйте ці руки закрити й пригадайте Тичину, яким ви його знаєте. Побачите, що оці, на перший погляд, незграбно передані руки — це чи не найхарактерніша риса цілого портрету. Спробуйте закрити й книжки. Теж переконаєтесь, що вони тут край потрібні, що вони складають невід’ємну частку портрету.
#наші20
19.06.202318:45
01.06.202319:33
01.01.202314:16
З Новим роком!
Ось така була передплатна реклама київської газети «Пролетарська правда» на 1928 рік. Редакція ПП, крім однойменної газети, видавала також журнал «Глобус» та книжкову серію, дві книжки з якої надсилалися передплатникам протягом року безкоштовно як додаток.
Читайте книжки й пресу, передплачуйте газети й журнали, зокрема «Локальну історію», де теж будуть наші 1920-ті. Разом переможемо!
#наші20
13.07.202211:25
13.07.202211:25
29.07.202319:02
15.06.202319:32
01.06.202319:33
03.11.202220:20
85 років масових розстрілів у Сандармоху
Тридцяті роки не стали продовженням наших 20-х. Євген Плужник замість лікуватися у Швейцарії і познайомитися з Германом Гессе помер у тюремному лазареті на Соловках. Валер’ян Підмогильний, який народився в рік першого присудження Нобеля з літератури і міг стати лауреатом премії, розстріляний у Сандармоху. Семенко і Шкурупій замість монпарнаських кав’ярень потрапили в підвали НКВС. Лесь Курбас ставив спектаклі в соловецькому театрі, а не на світових сценах. Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр ніколи не їздили на Венеційський бієнале. Не вийшли десятки, сотні книжок, не з’явилися картини і кінофільми, не було поставлено спектаклі, написано музику. Радянська влада вбила наших митців, украла в нас півстоліття культурного розвитку і розквіту.
У нас є всі підстави для таких проєкцій. Поміж уявними подіями в них розсипано безліч реальних деталей. Усі книжки, які нібито вийшли у 1930-х, було написано, окремі тексти вціліли і їх було перевидано після Незалежности. Інші тексти назавжди втрачено, ми знаємо лише їхні назви, іноді зміст. Ми не знаємо, які полотна вийшли б з-під пензля розстріляних художників, які вистави створили б Лесь Курбас, інші режисери й актори, які фільми зняв би Фауст Лопатинський. Проте ми можемо це уявити, знаючи про їхню діяльність і доробок у наших 20-х.
А отже, ми не просто уявляємо — ми знаємо про масштаби злочину радянської влади. “Натовп веселих, добродушних людей” перетворився на перелік імен на меморіальних дошках і пам’ятниках, на ліс хрестів у місцях масових розстрілів. Ми ніколи не забудемо і не пробачимо. Попіл убитих стукає в наші серця.
#наші20
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/bez-sandarmokhu-iarina-tsimbal/?fbclid=IwAR2g2bx23AHmUfYsvUgMZIa20_P2veTcha8oLZP3RfdhnOUrz4fZl9_4pKQ
13.07.202211:25
13.07.202211:25
15.07.202319:23
07.06.202319:20
ТВОРЧИЙ РЕЙД
Майк Йогансен
Десь від Каховки знов міняються береги Дніпра. Білоруська, північна, в суворих піскових полотнищах ріка стає південною лагідною водою. За верболозами лівого берега зрідка виблискують тихі плеса Конок, лівих потоків Дніпра. Три крижні, знявшись із Конки, залітають на середину Дніпра, стоять проти вітру в небі і, злякавшись широчини, летять назад на Конку.
Уже надбережжям росте водяна трава: південний Дніпро обростає бакенбардами осоки, на спокійних мілинах сидять білі чаплі, їх знов розвелося багато за радянської влади, що оберігає цю рідку, елегантну птицю. Над околишніми степами мерехтить юга, вона заходить і над ріку, аж от три далекі верби підпливають над горизонтом і тремтять, у повітрі — південний міраж. На обрії в повітрі назустріч пароплавові пливе на струмені юги Херсон — южна, південна містина.
На рейді три морські пароплави: маленький грецький «Іосифос», більший турецький «Нептун» із вигнутим носом, ловкий, як чорний баклан, ще більший радянський «Новоросійськ». Херсон — інтернаціональне місто. На приплаві, вітаючи гостей, стоїть десь за шерегами у білій формі моряк із довгою чорною, як смола, ассирійською бородою — може, це грек, може, болгарин, може, єврей із колгоспів Херсонщини.
Велика нова пристань, світла і чиста, як фойє гігантського театру, зустрічає гостей у Херсоні. За нею нескінченні стоси дощок і балок — ціла книгарня дерева — склади експортлісу.
Херсон підіймається вгору від Дніпра десятками малих вуличок, покручених і зміястих, як гірські струмки, в них тіснувато, і от їх перетинають широкі прямі проспекти, вони йдуть паралельно до Дніпра, в казанах вариться асфальт, нові й нові між каменем посаджено дерева, прекрасні нові магазини — це столиця. ...
Ми знову вертаємось до Дніпра. Маленький пароплав-трамвай, ущерть набитий людьми, може повезти нас в Олешки, другий — на Голу Пристань. Гола Пристань, власне, вже не існує, є великий красивий курорт на березі грязевого озера; він виріс так швидко, що не встиг навіть змінити назву, тому тепер він зветься вишукано і ніби навіть трохи чужоземно — Гопри.
До Олешок водяний трамвай іде вузькою протокою до Конки. При низовому вітрі Конка сповнюється водою по вінця осок та очеретів. Коли, розтинаючи воду, бистрий пароплавець іде вузькими місцями, очерета і осоки захлинаються, вода доходить їм до горла, а недоростки тихо поринають зовсім у воду. Зустрічного рибалку хвиля підіймає в його човні урівень з берегом і, коли пароплав проходить, його ще довго й м’яко гойдає розорана пароплавом опукла, округла вода.
Цей рибалка — уже не дід у домопрядній сорочці. Це бронзовий Ахіллес — молодий моряк або токар у відпустці; голі рельєфні руки виходять із випаленої сонцем фіолетової майки. Але він гребе одним веслом у давній старий дніпровський спосіб — він гребе весь час з одного боку, не переносячи весла, тільки перо під водою вивертається як гвинт пароплава і човен рівно і швидко лине проти води.
Сам човен — нижньодніпровський каюк, маленьке чудо моряцької техніки. Формою своєю він найбільше нагадує довбаний київський човен, але в низовинах довбати ні з чого і човен чудесно вигнуто з двох тонких дощок, додержано в нім обплавних ліній, обтягнуто парусиною і пофарбовано зеленою оліфою. Він ледве вміщує одного чоловіка, але в ньому лежать щогла з навиненим парусом і він може йти дніпробузьким лиманом у бурю.
Далі ще про різницю між човнами. І тільки останній абзац цього нарису Йогансен присвятив поїздці українських і російських письменників з Києва по Дніпру на південь. Надворі стояв серпень 1935 року. Пароплав називався «Комунар». На фото можна впізнати Івана Ле, Якова Городського й тодішнього голову СРПУ Антона Сенченка (не плутати з Іваном), а також чоловіка, схожого одночасно на Аркадія Любченка і Павла Тичину. Йогансена на фото, на жаль, немає.
#наші20
#Йогансен
#ЦеВсеУкраїна
13.05.202310:00
20.09.202220:01
13.07.202211:25
19.06.202219:36
Донбас — це Україна
(Таганрог теж)
Журнал «Забой» почав виходити в жовтні 1923 року як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Газета і журнал виходили в Бахмуті, центрі Донецької губернії, російською мовою. Через рік Бахмут перейменували на Артемівськ, південно-східну частину губернії — Таганрозький і Шахтинський повіти — відчужили до РСФСР, а в Бахмуті виникла літературна організація «Забой».
І журнал почав переходити на українську мову. Із суто російськомовного він став двомовним, а редакцію очолив український письменник Григорій Баглюк.
«Забой» ставить собі одне з основних завдань — втілення української культури в Донбасі.
Найвідомішим письменником «Забоя» став Павло Безпощадний, той, що його «увіковічив» Янукович як Павла Безсмертного поруч із поетом Чеховим і Анною Ахмєтовою. А все тому, що російськомовна частина «Забоя» майже не постраждала від репресій і надалі перетворилася на «патріархів шахтарської літератури». Про Баглюка, Василя Гайворонського, Петра Краматорського, Фелікса Ковалевського ви заледве щось знайдете. Крім редактора, на Вікі в статті про «Забой» навіть прізвища їхні не згадано.
У жовтні 1934 року радянська влада просто знищила українську редакцію журналу «Забой». Редактора розстріляли, більшість письменників репресували.
#наші20
#це_все_Україна
Көрсетілген 1 - 24 арасынан 51
Көбірек мүмкіндіктерді ашу үшін кіріңіз.