Кухоль Вакха
е[сте]тика читання
Erranti viam monstrare
Erranti viam monstrare
TGlist रेटिंग
0
0
प्रकारसार्वजनिक
सत्यापन
असत्यापितविश्वसनीयता
अविश्वसनीयस्थान
भाषाअन्य
चैनल निर्माण की तिथिЛют 10, 2025
TGlist में जोड़ा गया
Трав 27, 2024संलग्न समूह
रिकॉर्ड
11.05.202523:59
583सदस्य04.05.202423:59
0उद्धरण सूचकांक22.01.202523:59
438प्रति पोस्ट औसत दृश्य14.05.202503:05
0प्रति विज्ञापन पोस्ट औसत दृश्य01.02.202522:19
30.43%ER22.01.202523:59
71.46%ERRसे पुनः पोस्ट किया:
ВПРАВкИ ЗІ СТИЛЮ
09.05.202517:20
А осьо вона - "Ітака" в перекладі yours truly:
Якщо таки рушаєш на Ітаку,
Проси, щоб довга випала дорога,
Багата на пригоди й відкриття.
І не лякайся Лестригонів та Кіклопів,
Не бійся Посейдонового гніву —
Всіх цих жахіть не стрінеш по дорозі,
Якщо піднесеною буде твоя думка,
А тонкі почуття торкатимуть і дух, і тіло.
Ні Лестригони, ні Кіклопи,
Ні лютий Посейдон не стрінуться тобі,
Хіба що сам нестимеш їх в душі,
Хіба що їх перед тобою твоя ж душа поставить.
Проси, щоб довга випала дорога,
Багата на чудові літні ранки,
Коли — собі на радість і на втіху —
Ти у нові заходитимеш гавані,
У фінікійських спинишся торговців,
Щоб там придбати витончені речі —
Корали, перламутр, бурштин, гебан,
Знадливі пахощі на всякий смак,
Якмога більше тих знадливих пахощів;
Коли заходитимеш у міста Єгипту,
Де від учених братимеш нові й нові знання.
Держи в думках Ітаку повсякчас.
Тобі призначено туди дістатись,
Але нізащо не приспішуй подорожі:
Найкраще — як триватиме вона роки й роки,
Щоб аж на старість ти дістався острова —
Прибув з багатствами, добутими в дорозі,
Багатства від Ітаки не чекаючи.
Прекрасну подорож дала тобі Ітака,
Без неї ти б не вибрався в дорогу,
Нічого більшого вона тобі не дасть.
А виявиться вбогою Ітака — то все одно тебе не ошукає:
Туди прибудеш мудрий та досвідчений,
Тож добре будеш тямити, що ті Ітаки значать.
Якщо таки рушаєш на Ітаку,
Проси, щоб довга випала дорога,
Багата на пригоди й відкриття.
І не лякайся Лестригонів та Кіклопів,
Не бійся Посейдонового гніву —
Всіх цих жахіть не стрінеш по дорозі,
Якщо піднесеною буде твоя думка,
А тонкі почуття торкатимуть і дух, і тіло.
Ні Лестригони, ні Кіклопи,
Ні лютий Посейдон не стрінуться тобі,
Хіба що сам нестимеш їх в душі,
Хіба що їх перед тобою твоя ж душа поставить.
Проси, щоб довга випала дорога,
Багата на чудові літні ранки,
Коли — собі на радість і на втіху —
Ти у нові заходитимеш гавані,
У фінікійських спинишся торговців,
Щоб там придбати витончені речі —
Корали, перламутр, бурштин, гебан,
Знадливі пахощі на всякий смак,
Якмога більше тих знадливих пахощів;
Коли заходитимеш у міста Єгипту,
Де від учених братимеш нові й нові знання.
Держи в думках Ітаку повсякчас.
Тобі призначено туди дістатись,
Але нізащо не приспішуй подорожі:
Найкраще — як триватиме вона роки й роки,
Щоб аж на старість ти дістався острова —
Прибув з багатствами, добутими в дорозі,
Багатства від Ітаки не чекаючи.
Прекрасну подорож дала тобі Ітака,
Без неї ти б не вибрався в дорогу,
Нічого більшого вона тобі не дасть.
А виявиться вбогою Ітака — то все одно тебе не ошукає:
Туди прибудеш мудрий та досвідчений,
Тож добре будеш тямити, що ті Ітаки значать.
से पुनः पोस्ट किया:
Обранці духів ✙
09.05.202512:47
Інколи мене щиро дратують деякі медійні постаті. Вони начебто орієнтуються в окремих темах, можуть запропонувати нетривіальну перспективу чи нове прочитання усталених явищ, наприклад, у філології чи літературі. Але варто їм вийти за межі своєї компетенції й узятися за інтерпретацію складних релігієзнавчих або філософських понять — і починається відверта профанація. Наприклад, спроба пов’язати радянський «День перемоги» з такими концептами, як «вічне повернення» чи «ностальгія за джерелом», подаючи це як глибоку культурну інтерпретацію. Насправді ж маємо справу з хибною аналогією, яка лише заплутує суть.
Почнімо з того, що ідея «вічного повернення» виникає в контекстах, де минуле сприймається як сакральний взірець, до якого можна ритуально повернутися, щоб відновити первинний космічний порядок. Це не просто повторення історії, а символічне оновлення через відтворення архетипічного початку. Такий тип мислення властивий архаїчним світоглядам, де час мислиться не лінійно, а циклічно, а ритуал забезпечує гармонію між світом і людиною.
Але те, що ми бачимо в російській політичній традиції «Дня перемоги», не має нічого спільного з цим уявленням. Це не сакральне повернення, а політична інструменталізація пам’яті. Йдеться не про очищення чи оновлення, а про закріплення наративу, який виправдовує сучасну агресію. Бо це:
- не ритуал повернення до моменту творення світу, а його спрощена й секуляризована імітація;
- не реконструкція «золотого віку», а використання минулого для зміцнення авторитарної вертикалі;
- не універсальний символічний міф, а локальний пострадянський конструкт, націлений на мобілізацію та мілітаризацію суспільства.
Те, що називають «міфом перемоги», насправді є сучасною ідеологемою. Він:
- прив’язаний до конкретної дати, події та ворога, а не функціонує як надчасовий або універсальний орієнтир;
- ексклюзивний і націоналізований, замкнений на власну інтерпретацію історії;
- орієнтований не на відновлення внутрішньої гармонії чи колективної етики, а на утвердження права на силу й домінування.
Те саме стосується і «ностальгії за джерелом». У релігієзнавчих контекстах ця ідея пов’язана з прагненням повернення до витоку буття, до первісної гармонії, до стану єдності з вищим порядком. Йдеться про глибинну тугу за онтологічною основою, а не просто ідеалізоване минуле.
Натомість культ 9 травня в сучасній Росії — це ностальгія не за витоком, а за імперською могутністю, за статусом наддержави. Це ностальгія, яка не лікує, а мобілізує. Вона не відновлює гармонію, а реанімує травматичну ідею величі через насильство, замасковане під героїчну спадщину.
Так, зовнішні форми цього культу можуть нагадувати сакральні практики: хода з портретами "бєзсмертного полка", "ритуалізовані" пісні, символіка, що претендує на священний статус. Але все це — лише симуляція сакрального. За цією оболонкою немає справжнього духовного досвіду чи екзистенційного оновлення. Це — політична сценографія, створена для підтримки фіктивної єдності.
Влучно сказав буддійський вчитель Дзюнсей Терасава: «Росія — це фейкова держава. Там усе несправжнє». Те саме можна сказати і про цю сакралізовану пам’ять. Її помилково трактувати як глибокий культурний феномен. Це не метафізика — це пропаганда, не міф — а політтехнологія.
Не варто надавати глибокого філософського сенсу явищу, яке є політичним інструментом. Не слід допомагати легітимізувати пропагандистський конструкт, наділяючи його ознаками справжнього міфу чи сакрального ритуалу. Бо те, що називають «вічним поверненням», насправді є вічним застряганням у фальсифікованому минулому, яке використовують для виправдання теперішнього насильства.
Почнімо з того, що ідея «вічного повернення» виникає в контекстах, де минуле сприймається як сакральний взірець, до якого можна ритуально повернутися, щоб відновити первинний космічний порядок. Це не просто повторення історії, а символічне оновлення через відтворення архетипічного початку. Такий тип мислення властивий архаїчним світоглядам, де час мислиться не лінійно, а циклічно, а ритуал забезпечує гармонію між світом і людиною.
Але те, що ми бачимо в російській політичній традиції «Дня перемоги», не має нічого спільного з цим уявленням. Це не сакральне повернення, а політична інструменталізація пам’яті. Йдеться не про очищення чи оновлення, а про закріплення наративу, який виправдовує сучасну агресію. Бо це:
- не ритуал повернення до моменту творення світу, а його спрощена й секуляризована імітація;
- не реконструкція «золотого віку», а використання минулого для зміцнення авторитарної вертикалі;
- не універсальний символічний міф, а локальний пострадянський конструкт, націлений на мобілізацію та мілітаризацію суспільства.
Те, що називають «міфом перемоги», насправді є сучасною ідеологемою. Він:
- прив’язаний до конкретної дати, події та ворога, а не функціонує як надчасовий або універсальний орієнтир;
- ексклюзивний і націоналізований, замкнений на власну інтерпретацію історії;
- орієнтований не на відновлення внутрішньої гармонії чи колективної етики, а на утвердження права на силу й домінування.
Те саме стосується і «ностальгії за джерелом». У релігієзнавчих контекстах ця ідея пов’язана з прагненням повернення до витоку буття, до первісної гармонії, до стану єдності з вищим порядком. Йдеться про глибинну тугу за онтологічною основою, а не просто ідеалізоване минуле.
Натомість культ 9 травня в сучасній Росії — це ностальгія не за витоком, а за імперською могутністю, за статусом наддержави. Це ностальгія, яка не лікує, а мобілізує. Вона не відновлює гармонію, а реанімує травматичну ідею величі через насильство, замасковане під героїчну спадщину.
Так, зовнішні форми цього культу можуть нагадувати сакральні практики: хода з портретами "бєзсмертного полка", "ритуалізовані" пісні, символіка, що претендує на священний статус. Але все це — лише симуляція сакрального. За цією оболонкою немає справжнього духовного досвіду чи екзистенційного оновлення. Це — політична сценографія, створена для підтримки фіктивної єдності.
Влучно сказав буддійський вчитель Дзюнсей Терасава: «Росія — це фейкова держава. Там усе несправжнє». Те саме можна сказати і про цю сакралізовану пам’ять. Її помилково трактувати як глибокий культурний феномен. Це не метафізика — це пропаганда, не міф — а політтехнологія.
Не варто надавати глибокого філософського сенсу явищу, яке є політичним інструментом. Не слід допомагати легітимізувати пропагандистський конструкт, наділяючи його ознаками справжнього міфу чи сакрального ритуалу. Бо те, що називають «вічним поверненням», насправді є вічним застряганням у фальсифікованому минулому, яке використовують для виправдання теперішнього насильства.
15.04.202520:25
У «Богинях» Джозефа Кемпбелла натрапила на таке зображення наскельного рисунку епохи палеоліту у Північній Африці.
На рисунку жінку і мисливця, який полює з луком і стрілами на страуса, поєднує пуповина.
Іншими словами, пише Кемпбелл, чоловіка підтримує сила жінки, сила матері природи і сила сонячного світла.
У цьому контексті К. переказує історію антрополога Лео Фробеніуса. Дослідника під час експедиції у Конго супроводжували троє пігмеїв — два чоловіки і жінка. Пігмеї — прекрасні мисливці, тож учасники експедиції попросили їх вполювати газель.
Пігмеї дуже здивувалися, що їх просять добути мʼясо «просто зараз». Вони піднялися на пагорб, розчистили невелику ділянку від трави і намалювали газель. На другий ранок, коли сонячні промені торкнулися малюнка, один мисливець став спиною до сонця, навів на уявну газель лук і випустив стрілу, тоді жінка здійняла руки і щось голосно крикнула. Потім група вирушила на полювання і влучили точно у газель.
Наступного ранку пігмеї взяли трохи крові й шерсті здобичі і поклали на зображення. А коли сонячні промені освітили його, ритуальний малюнок стерли.
Сонце, продовжує К., символізує убивання, всихання, помирання, тому той, хто вбиває, асоціюється з силою сонця. Тому стріла летить разом з променями сонця — чоловік просто виконує закон природи, а роль жінки символізує крик.
На рисунку жінку і мисливця, який полює з луком і стрілами на страуса, поєднує пуповина.
Іншими словами, пише Кемпбелл, чоловіка підтримує сила жінки, сила матері природи і сила сонячного світла.
У цьому контексті К. переказує історію антрополога Лео Фробеніуса. Дослідника під час експедиції у Конго супроводжували троє пігмеїв — два чоловіки і жінка. Пігмеї — прекрасні мисливці, тож учасники експедиції попросили їх вполювати газель.
Пігмеї дуже здивувалися, що їх просять добути мʼясо «просто зараз». Вони піднялися на пагорб, розчистили невелику ділянку від трави і намалювали газель. На другий ранок, коли сонячні промені торкнулися малюнка, один мисливець став спиною до сонця, навів на уявну газель лук і випустив стрілу, тоді жінка здійняла руки і щось голосно крикнула. Потім група вирушила на полювання і влучили точно у газель.
Наступного ранку пігмеї взяли трохи крові й шерсті здобичі і поклали на зображення. А коли сонячні промені освітили його, ритуальний малюнок стерли.
Сонце, продовжує К., символізує убивання, всихання, помирання, тому той, хто вбиває, асоціюється з силою сонця. Тому стріла летить разом з променями сонця — чоловік просто виконує закон природи, а роль жінки символізує крик.
से पुनः पोस्ट किया:
EX LIBRIS Abraham Hosebr
03.05.202514:42
Illustration from 'Seventeen drawings' by George Barbier on 'The Song of Songs', 1914.
26.04.202511:42
Вільгельм Ліст. Саломе
22.04.202507:40
Еміль Нольде. Танець навколо Золотого тельця, 1910
17.04.202517:41
Ізіда з Гермесом Трісмегістом і Мойсеєм
Фреска епохи Відродження. Ватикан, 1493
Фреска епохи Відродження. Ватикан, 1493
25.04.202509:34
Louis Moe. Диявол читає Книгу долі, 1902
03.05.202521:17
Фріц Ерлер, 1898.
25.04.202507:06
До рубрики рекомендую
Цієї теплої погожої днини принагідно нагадую, що у світ невдовзі вийде збірка вибраної поезії Ґеорґа Тракля у перекладі Олександра Андрієвського видавництва «Стилет і стилос» та з ілюстраціями мого доброго знайомого Gurge Feodor. Власне, її вже можна передзамовити.
Тракль — взірцевий представник німецького експресіонізму — засвідчив, зокрема, переживання Першої світової у всій своїй виразності.
Під час наступу російських військ Тракль опинився віч-на-віч з 90 пораненими та без ліків у Городку (Галичина). Почасти цей досвід, а ще — нерозуміння фронтових колег, пригнічував, водночас став неабияким джерелом його гірко-сутінкової творчості. Після відступу поет намагався застрелитися на території теперішньої Польщі — його поклали у психіатричний шпиталь.
Тракль, за офіційними даними, помер від передозування наркотиками, до яких звик іще в юнацтві, та алкоголю. Є версія суїциду. Жодна з цих обставин аж ніяк не підважує непересічну особистість пана Ґеорґа.
Щиро раджу усім поціновувачам символізму і хорошої поезії.
Увечері, коли ми йдемо темним шляхом,
Попереду виринають наші примарні тіні.
Відчувши спрагу,
Ми п'ємо білу воду ставку.
Солодкий присмак нашого сумного дитинства.
Змертвілі, ми лежимо під кущем бузини,
Дивлячись вгору на сірих чайок.
Весняні хмари підіймаються над похмурим містом,
Сповненим мовчанням старих ченців.
Я беру тебе за руку, тонку і тендітну,
І ти лагідно заплющуєш круглі очі.
Як давно це було.
Та все ж, коли темна мелодія переслідує душу,
Ти, світла, мені являєшся
В осінніх пейзажах друзів.
— Ґеорґ Тракль. У перекладі Олександра Андрієвського
Цієї теплої погожої днини принагідно нагадую, що у світ невдовзі вийде збірка вибраної поезії Ґеорґа Тракля у перекладі Олександра Андрієвського видавництва «Стилет і стилос» та з ілюстраціями мого доброго знайомого Gurge Feodor. Власне, її вже можна передзамовити.
Тракль — взірцевий представник німецького експресіонізму — засвідчив, зокрема, переживання Першої світової у всій своїй виразності.
Під час наступу російських військ Тракль опинився віч-на-віч з 90 пораненими та без ліків у Городку (Галичина). Почасти цей досвід, а ще — нерозуміння фронтових колег, пригнічував, водночас став неабияким джерелом його гірко-сутінкової творчості. Після відступу поет намагався застрелитися на території теперішньої Польщі — його поклали у психіатричний шпиталь.
Тракль, за офіційними даними, помер від передозування наркотиками, до яких звик іще в юнацтві, та алкоголю. Є версія суїциду. Жодна з цих обставин аж ніяк не підважує непересічну особистість пана Ґеорґа.
Щиро раджу усім поціновувачам символізму і хорошої поезії.
Увечері, коли ми йдемо темним шляхом,
Попереду виринають наші примарні тіні.
Відчувши спрагу,
Ми п'ємо білу воду ставку.
Солодкий присмак нашого сумного дитинства.
Змертвілі, ми лежимо під кущем бузини,
Дивлячись вгору на сірих чайок.
Весняні хмари підіймаються над похмурим містом,
Сповненим мовчанням старих ченців.
Я беру тебе за руку, тонку і тендітну,
І ти лагідно заплющуєш круглі очі.
Як давно це було.
Та все ж, коли темна мелодія переслідує душу,
Ти, світла, мені являєшся
В осінніх пейзажах друзів.
— Ґеорґ Тракль. У перекладі Олександра Андрієвського
अधिक कार्यक्षमता अनलॉक करने के लिए लॉगिन करें।
