прощання на вокзалі
the banal cyborg, punished whenever they unplug from the communicative matrix.
TGlist rating
0
0
TypePublic
Verification
Not verifiedTrust
Not trustedLocation
LanguageOther
Channel creation dateMar 31, 2023
Added to TGlist
Nov 17, 2023Linked chat
Records
29.10.202423:59
460Subscribers21.08.202423:59
200Citation index25.01.202523:59
596Average views per post16.11.202423:59
150Average views per ad post15.03.202511:49
20.83%ER25.01.202523:59
286.54%ERR
28.04.202511:17
Reposted from:
принада на довбойоба
Could not access
the media content
the media content
16.04.202507:10
Avril 14 at half speed
16.04.202511:39
03.05.202516:23
20.04.202520:40
03.05.202521:17
15.04.202509:26
Reposted from:
Спільне | Commons
19.04.202518:39
Сьогодні виповнюється два роки з дня загибелі Дмитра Петрова — російського анархіста, який присвятив своє життя боротьбі за свободу та соціальну справедливість.
З юних років Дмитро активно долучався до численних анархістських ініціатив та організацій, що виступали як проти репресивного режиму в Росії, так і за її межами. У 2014 році він підтримав Майдан в Україні та став одним із ініціаторів створення «анархістської сотні». У 2017 році Дмитро відправився у Рожаву, аби зі зброєю в руках долучитися до визвольного руху.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року Дмитро приєднався до українського спротиву. Він став на захист не лише України, а й тих цінностей, які боронив усе своє життя. Дмитро брав участь у найгарячіших боях і загинув під Бахмутом разом з ірландським соціалістом Фінбаром Кафферкі та афроамериканським активістом Ендрю «Гаррісом» Купером.
Для багатьох українських лівих та антиавторитаріїв Дмитро був не лише товаришем по боротьбі, а й близьким другом. Його шлях в анархістському русі — яскравий приклад того, як ідеї можуть втілюватися в конкретні дії.
До роковин загибелі хочемо нагадати про текст, написаний, щоб увічнити пам'ять про Дмитра, його життєвий шлях і внесок у боротьбу за свободу та рівність.
З юних років Дмитро активно долучався до численних анархістських ініціатив та організацій, що виступали як проти репресивного режиму в Росії, так і за її межами. У 2014 році він підтримав Майдан в Україні та став одним із ініціаторів створення «анархістської сотні». У 2017 році Дмитро відправився у Рожаву, аби зі зброєю в руках долучитися до визвольного руху.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року Дмитро приєднався до українського спротиву. Він став на захист не лише України, а й тих цінностей, які боронив усе своє життя. Дмитро брав участь у найгарячіших боях і загинув під Бахмутом разом з ірландським соціалістом Фінбаром Кафферкі та афроамериканським активістом Ендрю «Гаррісом» Купером.
Для багатьох українських лівих та антиавторитаріїв Дмитро був не лише товаришем по боротьбі, а й близьким другом. Його шлях в анархістському русі — яскравий приклад того, як ідеї можуть втілюватися в конкретні дії.
До роковин загибелі хочемо нагадати про текст, написаний, щоб увічнити пам'ять про Дмитра, його життєвий шлях і внесок у боротьбу за свободу та рівність.
24.04.202512:53
Reposted from:
C’est moi
01.05.202519:51
Товаришці на спомин
Леся Українка
Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться
Провадить знов розмови запальні,
Нехай, поки від них ще серце б’ється,
Я вам на незабудь спишу думки сумні.
От, може, вам колись, – часами се буває, –
Розглянути старі шпаргали прийде хіть,
Ваш погляд сі щілки, блукаючи, спіткає
І затримається при них на мить.
І вам згадається садок, високий ґанок,
Летючі зорі, тиха літня ніч,
Розмови наші, співи й на останок
Уривчаста, палка, завзята річ.
Не жаль мені, що се вам нагадає
Запеклої ненависті порив.
Що ж! тільки той ненависті не знає,
Хто цілий вік нікого не любив!
Згадати тільки всі тяжкії муки,
Що завдали борцям за правду вороги, –
Кому ж не стиснуться раптово руки
Від помсти лютої жаги?
Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,
Як згасне все в душі невільничій у нас.
Ох, може б не було життя таке нещасне,
Якби вогонь ненависті не гас!
Лагідність голубина, погляд ясний,
Патриція спокій – не личить нам.
Що вдіє раб принижений, нещасний,
Як буде проповідь читать своїм панам?
Так, ми раби, немає гірших в світі!
Феллахи, парії щасливіші від нас,
Бо в них і розум, і думки сповиті,
А в нас вогонь Титана ще не згас.
Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.
Ми навіть власної не маєм хати,
Усе одкрите в нас тюремним ключарам.
Не нам, обідраним невільникам, казати
Речення гордеє: «Мій дом – мій храм!»
Наука наша – скарб, закопаний в могилу,
Наш хист – актор-кріпак в театрі у панів,
Непевні жарти гне, сміється через силу,
Поклонами спиняє панський гнів.
Релігія у нас – то морок темний,
Єгипетських жерців деспотія важка,
Закони й право – то устав тюремний,
Родинні зв’язки – ниточка тонка.
Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав,
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводарів оддав.
Одвага наша – меч, политий кров’ю,
Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.
Чия рука, порушена любов’ю,
Той меч із піхви видобуть здола?
Нехай же ми раби, невільники продажні,
Без сорому, без честі, – хай же й так!
А хто ж були ті вояки одважні,
Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..
О, сором мовчки гинути й страждати,
Як маєш у руках хоч заржавілий меч.
Ні, краще ворогу на одсіч дати,
Та так, щоб голова злетіла з плеч!
Леся Українка
Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться
Провадить знов розмови запальні,
Нехай, поки від них ще серце б’ється,
Я вам на незабудь спишу думки сумні.
От, може, вам колись, – часами се буває, –
Розглянути старі шпаргали прийде хіть,
Ваш погляд сі щілки, блукаючи, спіткає
І затримається при них на мить.
І вам згадається садок, високий ґанок,
Летючі зорі, тиха літня ніч,
Розмови наші, співи й на останок
Уривчаста, палка, завзята річ.
Не жаль мені, що се вам нагадає
Запеклої ненависті порив.
Що ж! тільки той ненависті не знає,
Хто цілий вік нікого не любив!
Згадати тільки всі тяжкії муки,
Що завдали борцям за правду вороги, –
Кому ж не стиснуться раптово руки
Від помсти лютої жаги?
Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,
Як згасне все в душі невільничій у нас.
Ох, може б не було життя таке нещасне,
Якби вогонь ненависті не гас!
Лагідність голубина, погляд ясний,
Патриція спокій – не личить нам.
Що вдіє раб принижений, нещасний,
Як буде проповідь читать своїм панам?
Так, ми раби, немає гірших в світі!
Феллахи, парії щасливіші від нас,
Бо в них і розум, і думки сповиті,
А в нас вогонь Титана ще не згас.
Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.
Ми навіть власної не маєм хати,
Усе одкрите в нас тюремним ключарам.
Не нам, обідраним невільникам, казати
Речення гордеє: «Мій дом – мій храм!»
Наука наша – скарб, закопаний в могилу,
Наш хист – актор-кріпак в театрі у панів,
Непевні жарти гне, сміється через силу,
Поклонами спиняє панський гнів.
Релігія у нас – то морок темний,
Єгипетських жерців деспотія важка,
Закони й право – то устав тюремний,
Родинні зв’язки – ниточка тонка.
Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав,
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводарів оддав.
Одвага наша – меч, политий кров’ю,
Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.
Чия рука, порушена любов’ю,
Той меч із піхви видобуть здола?
Нехай же ми раби, невільники продажні,
Без сорому, без честі, – хай же й так!
А хто ж були ті вояки одважні,
Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..
О, сором мовчки гинути й страждати,
Як маєш у руках хоч заржавілий меч.
Ні, краще ворогу на одсіч дати,
Та так, щоб голова злетіла з плеч!
27.04.202508:48
16.04.202511:42
Log in to unlock more functionality.
