"Бій під Крутами, або як дійшли такого, що боронити столицю довелося молоді".
На початку першої світової війни в 1914 році, в царську армію було мобілізовано понад 4млн. українців. Звісно, вони всі служили імперії, а не неньці Україні. Проте, після революційних подій в Росії на її теренах почали формуватися й перші етнічні військові частини. З власною мовою, статутами, та головне - із національною самосвідомістю.
«Українізація багнета» охопила 16 армійських корпусів, 6 піхотних і 6 кавалерійських дивізій. Може й не чотири мільйони (дехто пішов у СЗЧ), але чисельність українського війська сягнула величини, який позаздрила б будь яка національна армія світу. До того ж, жовто-блакитні майже всі були із бойовим досвідом та з добрячим арсеналом сучасної зброї. Якщо додати до цього широку хвилю патріотичного піднесення, виходить гарний старт, чи не так?
Але, невдовзі, почалися відбуватися дивні речі.
Центральна Рада (Верховна Рада на той час) в побудові держави не вважала за потрібне спиратися на потужну українську армію. Й замість чинити опір багаточисельним ворогам, щосили намагалася дійти мирної угоди. Тому, спочатку відправили у відставку "яструба" Симона Петлюру (тодішнього міністра оборони), потім розформували елітні підрозділи оборони Київа (Сердюцькі дивізії), а згодом ще й позбулися надто популярного командира 1-го українського корпусу, генерала Скоропадського.
Все це й призвело до розвалу новонародженої української армії, буквально на очах.
Лише опинившись в бурхливо вируючому навколишньому світі майже беззахисною, в січні 1918, Рада нарешті прийняла закон «Про народну армію».
Але запізно. На підступах до Києва вже розгорнулися запеклі бої.
"Героїзм починається там, де розум не дає собі ради". © Еріх Марія Ремарк "Повернення".
