«Досвідчена медична сестра, чудова людина та прекрасна жінка Олена Петрівна. Вона віддала роки свого життя допомозі пацієнтам, була опорою для лікарів і прикладом людяності і доброти для всіх, хто мав честь працювати з нею. Її щира усмішка, добре серце і професіоналізм назавжди залишаться в наших спогадах», – написали колеги з Полтавського обласного шкірно-венерологічного диспансеру.

«Завжди будемо пам'ятати його з теплотою і вдячністю. Він був взірцем справжнього чоловіка. Шляхетний, гідний, відповідальний, доброзичливий. З повагою ставився до кожного мешканця. Дуже близько брав до серця людські проблеми, негаразди. Старався всім допомогти», – зазначили у Новогродівській міській військовій адміністрації.

«Щомісяця Анжела організовувала поїздки до дитячих будинків і будинків для літніх людей, возила все необхідне, безплатно стригла і робила засічки, організовувала свята. Вона опікувалась притулками для тварин, прилаштовувала безхатніх. Під час повномасштабної війни охопила всю сферу волонтерства: допомагала в шпиталях, забезпечувала фронт й опікувалась тилом. Коли дізналась, що дівчата на фронті мусять носити чоловічі бронежилети, за власний кошт відшивала спеціальні бронежилети для жінок», – поділилися близькі подруги Марина та Леся.

«Був виважений, поміркований, мудрий не на свої роки. Ніколи не сердився, завжди був усміхнений. Мав авторитет серед побратимів», – так про Максима Марищака розповідає мама Валентина.

«Не віриться, що його нема. Ніби вирване серце з грудей, ніби перекрили повітря і далі не знаєш, як жити...В душі чекаєш, але...» – сказала мама Валентина.

«Я захотіла, щоб всі змогли дізнатися історію Бадрі, побачити, якою великою була ця людина. Усвідомити справжню ціну свободи, за яку боремося щодня», – Олександра Маршала, авторка фільму.

«Тут могла сидіти та, яка віддала за нас своє життя».
«Тут міг сидіти той, кого ворог закатував у полоні».

Таблички розмістили на лавочках у двох локаціях:
▪️у парку «Совки», де висаджені дерева пам'яті полеглих воїнів;
▪️у сквері Героїв України на вулиці Героїв Космосу.

Ініціатива належить дружині полеглого воїна Поліні Соболєвій. Її фінансово підтримали інші дружини захисників, які раніше спільно висадили у парку «Совки» пам'ятні дерева.

Таблички встановили у межах ініціативи «Поміж нас» від ГО «Moment of honor community».

«Таким чином ми хочемо нагадати про тих, хто віддав найцінніше - життя. Тих, хто щоденно піддається тортурам у полоні або був закатований. Кожен захисник, який поклав життя захищаючи нашу країну, заслуговує на гідне вшанування та збереження пам’яті», – поділились Поліна Соболєва та Анастасія Янієва.

«Мій чоловік був дуже справедливим і чесним, мав багато друзів. Найдобріша людина. Завжди для нас був підтримкою та опорою», – розповіла дружина.

«Мій чоловік завжди всіх підтримував попри обставини. Завжди посміхався і жартував, був душею компанії. Якщо він брався за якесь діло, то завжди доводив його до кінця», – розповіла Олена Супрун.

«Микола Павлович дуже полюбив наше місто, особливо солоні озера. До 2014 року він часто їздив у свій рідний Луганськ. Події 2014-го вразили його, він дуже переживав. І у Луганськ не повернувся, не визнав там чужої влади, – пригадала Галина Зайцева. – Йому подобалося давати нове життя старим речам. Любив, щоб усе працювало – техніка, водопровід, електроприлади. Ніколи нічого не лишав «на потім».

«До сліз пройняло, як учасники зосереджено стояли під час хвилини мовчання та як натхненно вони співали гімн. А те, як вони боролися за перемогу, викликає впевненість, що нас ніхто не здолає. І ще, коли всі ці дітки підбігли до нашого ветерана Миколи та почали його обіймати й дякувати за захист… Стільки гордості в один момент! Ми вдячні усім, хто був на змаганнях та долучився до організації. Адже одна з наших місій – вшанування пам'яті полеглих Героїв та Героїнь», – сказала Оля Піліщук, кейс-менеджерка Центру допомоги родинам ветеранів.

«Світла людина, він завжди посміхався, був відкритий. Завжди розповідав про свою кохану дружину Аміну. Про те, яка вона гарна та мила, коли злиться на нього. Про свою донечку. Називав її бубликом, розповідаючи, як ця мала бешкетниця наводить хаос в домі», – розповіли побратими.

«Він був найкращим татом для нашої донечки, мені дуже шкода, що вона навіть не встигла його запам'ятати. Попри все, ніколи не жалівся, як йому б тяжко не було, завжди посміхався», – розповіла дружина.

«Коли почалася війна, без геройства і страху, з моєю допомогою розвозила людям гуманітарну допомогу. Де було небезпечно через обстріли, і машини не погоджувалися їхати, вона сідала на велосипед і їхала до людей», – пригадав син Дмитро.

«Чоловік мріяв про будиночок біля моря. Мріяв ходити на риболовлю з онуками. Мріяв про Перемогу», – згадує Славіка Грабовського дружина Єлизавета.

«Славік був дуже добрим – до людей, до своїх дітей. Був гарним господарем і чудовим сімʼянином…», – поділилась дружина.

«Мій брат Роман був людиною слова, чесним, справедливим, надійним. Він назавжди залишиться в пам'яті рідних, друзів, побратимів і просто всіх, хто його знав, усміхненим, життєрадісним, душею компанії», – розповіла двоюрідна сестра Вероніка Яцина.

«Він був дуже доброю людиною, відповідальним і стриманим. Це людина з великої букви. Він завжди мене підтримував. Мріяли про щасливе майбутнє, про старість разом. Саша дуже любив нашого сина і завжди хотів, щоб він виріс мужнім, виховував його як справжнього чоловіка», – поділилася дружина Оксана.

«Вардгес був дуже справедливою людиною. Інколи занадто. Я не знаю таких чесних людей, як він. Він дуже любив Україну, дуже», – розповіла його рідна сестра Вардуі.

«Він був люблячим чоловіком і батьком та просто гарною людиною, нікому не відмовляв у допомозі», – розповіла дружина Надія.

«Мотивація донатити одна – ми всі маємо бути залучені до боротьби. Дякую вам за те, що розвиваєте цей надважливий проєкт», – поділилась Марина.

«Ми не виїжджали з села. Не мали куди, та й тримали господарство, худобу, кролів, нутрій, мали двох вівчарок. Гадали, якщо село вже звільнили, то буде все добре», – розповіла мати Людмила.

«У поліції робота була важка, доводилося конвоювати засуджених, бути присутнім на судах. Зарплати не вистачало. Згодом вирішив звільнитися. Пішов працювати штампувальником на завод у Харкові. Там йому більше подобалося», – додала мати.