с в о я л ю д и н а
Від мене пішла дружина — і, здається, я не знайду кращого приводу нарешті розпочати цю злоїбучу книжку. Сьогодні я ще нічого не вживав (окрім трави), але дорогою до АТБ відчуваю раптовий приплив натхнення. Я купую двушку фанти, багет, пачку цигарок і кілька стіків кави. Повертаючись, кидаю косий погляд на маленьку стікляшку під будинком, де надзвичайно ласкава продавчиня відпускає військовим алкоголь; ні, сьогодні я не питиму; принаймні, до вечора; ввечері, можливо, я буду в Києві, можливо, в Будинку кіно фліртувати з барменшами, куштуючи по черзі все, що в них є — але це буде ввечері можливо. Зараз важливо завчасно не нахуяритись й зберегти цей настрій. Блюзовий настрій. Настрій нарешті писати.
Від мене пішла дружина. Вона у Німеччині. Я у війську. Я став нестерпним. Я перестав давати їй те, чого вона потребує, на що заслуговує. Їй потрібно, щоб я боровся за неї. Кожен день боровся. А я не можу — в мене немає на це сил. Я, як то кажуть, «не в ресурсі». Я за себе не можу поборотися. Мені давно потрібно в лікарню, а я тягну кота за яйця.
А їй так багато потрібно. Я не міг. Я замкнувся в собі. Я дуже ображав її цим. Але я нічого не міг удіяти. Ну то й нехай. Ввечері, якщо пощастить, будуть барменші в Будинку кіно; а поки — писати.
Війна руйнує не лише будинки. Війна руйнує зв’язки, ламає людські взаємини. Від мене пішла дружина. Я всім кажу, що ми розсталися — але глибоко в душі розумію, що це вона від мене пішла. А я не став її тримати. Не став боротись. Замкнувся в собі. Видихнув із полегшенням. А потім до мене в Київ приїхала М. Але краще про все по порядку.
Трясця, порядок порушено з самого початку. А ще я не у війську. Ну тобто формально я у війську: я числюся у військовій частині, ношу піксель, інколи навіть дозволяю собі позерський мультикам — але я вже давно не воюю. Я прямую з фантою й багетом повз бронзового Ольжича в розчахнутому плащі, що дивиться прямо на мене з протилежного боку вулиці; повз мого Ольжича — поета, археолога, незламного борця за українську незалежність; повз стікляшку під будинком, де молода й ласкава продавчиня відпускає нам бухло без жодного слова — і це її особистий жест підтримки ЗСУ; але сьогодні я не питиму — принаймні, до вечора; я прямую до нашої квартири за адресою вулиця Перемоги, 32. Місто Житомир. Я весь час повертаюся в цю квартиру.
З цього я хотів почати книгу. Але від мене пішла дружина.
Вчора в пабі Оксана запитала мене, чи мені погано. Я чесно відповів — ні.
Мені все одно.
Ми зустрілися біля Михайлівського собору — це вже стало нашою традицією. Житомирська стометрівка, як завжди, була заповнена людьми й вогнями. Оксана запізнювалася, а я безупинно курив і розглядав статую митрополита Огієнка біля входу до храму. Коли вона прийшла, ми обійнялися і я сказав, що мені вже перехотілося гуляти — холод стояв собачий, і тому вона повинна обрати для нас заклад.
Оксана не розчарувала. Бар був дуже атмосферний. Ми влаштувалися за стійкою й замовили напої. Я пив віскі. Вона — сидр. Як це круто — мати в різних містах людей, які можуть підказати гарний бар. Цією думкою я поділився з Оксаною, підіймаючи келих. Круто мати в різних містах «своїх людей»; так, Оксана — це «моя людина в Житомирі».
Оксана — відома житомирська поетка й дизайнерка. Колись вона жила в Києві, але з повномасштабкою перебралася до рідного міста. Тут вона народила чудову маленьку доньку, якій я вже встиг сподобатись. Її чоловік — артилерист, у Житомирі буває рідко. Я ж, коли мені зовсім паскудно, пишу Оксані й забиваю стрілку. Вона завжди радо погоджується. Ми зустрічаємося біля Михайлівського та йдемо гуляти — або одразу в бар; перемиваємо кістки знайомим, шакалимо знайомих ухилянтів, згадуємо молодість — наше літературне покоління, кращі представники якого зараз у війську — а дехто вже навіть встиг повернутися з війни в бусику з сумним написом. Ми п’ємо й говоримо. Пляшки й склянки блищать у теплій напівтемряві бару. Я не можу на неї надивитись. Ми живемо. Тут і зараз.
Вона ніби читає мої думки. Вона говорить, що знання примножує не лише скорботу. Мислячі люди, а тим паче люди культури
